Розділ 2

Будинок виглядав доглянутим та доволі симпатичним. Лук’ян давно вже не бував у маленьких містах. Останні пару років його оточували тільки кам’яні джунглі та велетенські споруди, де люди жили наче у вуликах, бізнес-центри, де стіни були зроблені зі світловідбивального скла, а також безмежна кількість автомагістралей та гучних автомобілів.
У цьому ж краї було тихо, навіть занадто тихо.
Будинок Теда знаходився на самому початку містечка, одразу після невеличкого лісу. Цей будинок — перше, що бачать новоприбулі люди. Лук’яну навіть подумалося, що це схоже на рекламу цього містечка, адже коли бачиш такий дім та щасливу сім’ю, яка там проживає, одразу хочеться залишити роботу в офісі, квартиру на десятому поверсі та оселитися тут.
Сам будинок мав два поверхи, оздоблені білим деревом по кутах. Стіни Тед пофарбував у м’ятний колір, що було доволі незвично для Лук’яна, адже востаннє, коли він був у гостях, то будиночок був із чистого дерева. Біля білих дверей Тед зробив доволі симпатичну терасу, огороджену таким самим білим деревом, а просто посередині йшли сходи до мініатюрного дворика.
Будинок оточували пухнасті кущі рослин, назви яких Лук’ян не знав. Мабуть, то Злата полюбляла займатися садівництвом, зовсім як у тих самих американських фільмах. Уже трохи пожовклий газон вкривали купки жовтого та помаранчевого листя — напевно, вчора вони прибирали на подвір’ї.
Лук’ян помітив стару та брудну ляльку, що лежала просто посеред двору, та велике дерево, на гіллі якого висіла саморобна годівничка для птахів. Це було схоже на будинок мрії, на будинок, в якому Лук’яну, може, і хотілося б жити — з коханою дружиною та маленькою донечкою. Але це не був його будинок, у нього не було ані дружини, ані доньки, і з’явився він тут тільки для того, аби заховатися після того, як убив людину.
Лук’ян тяжко зітхнув та повільно пішов мощеною доріжкою до будинку. Надворі було ще зовсім рано, Тед із сім’єю, напевно, ще спали, та й друг навіть не прочитав повідомлення Лук’яна про неочікуваний приїзд. Хлопцю було незручно турбувати товариша, тим паче так рано — сонце тільки-но зійшло на обрії, але після першого ж променю його затьмарила чорна хмара.
Якийсь час Лук’ян стояв на порозі, переминаючись з однієї ноги на іншу. Руки його трусилися, а ніс забився від холодного повітря. Він витягнув телефон перевірити, чи бува Тед нічого не відповів, та, на жаль, телефон вимкнувся — напевно, батарея сіла. Лук’ян вдихнув холодне повітря та натиснув на дзвінок.
Ледь чутно по той бік стіни він почув відлуння дзвоника, а після нього — важкі кроки, що наближалися до дверей. Лук’ян виструнчивився та намагався усміхнутися, щоб виглядати більш дружньо та не налякати товариша своїм кепським виглядом.
Дверний замок покрутився два рази, після чого двері відчинилися. На Лук’яна дивився до біса привабливий, дорослий чоловік. Тед сильно змінився з їхньої останньої зустрічі.
Він помітно подорослішав, відпустив невеличку бороду та трохи погладшав, хоча, подумалося Лук’яну, йому так навіть краще. Те ж саме русяве волосся та ті ж самі добрі очі.
— Гей! Друже, — підняв руки Тед та широко всміхнувся, — я тільки-но отримав твоє повідомлення, я так радий тебе бачити!
Тед вискочив на вулицю в домашніх капцях та сильно обійняв Лук’яна, аж у того дух перехопило.
— Привіт, Теде, — видихнув Лук’ян, — я також радий тебе бачити.
Тед відсторонився та поглянув на товариша вивчальними очима. Він наче сканував Лук’яна, помічаючи найменші дрібниці у виразі його обличчя.
— Заходь усередину, — Тед затягнув домашній халат тугіше, — бо надворі сьогодні прохолодно.
— Дякую, — відгукнувся Лук’ян.
Всередині будинок був іще кращим. Не надто великий, але й не надто малий — якраз для сім’ї з трьох людей. Стіни були облицьовані білим деревом, а підлога встелена якісним ламінатом.
Праворуч знаходилася мініатюрна кухня з аркою замість дверей. Ліворуч — вітальня. Тут не було стіни, тому будинок більше нагадував студію, зовсім як квартира Лук’яна, яку він минулої ночі залишив.
М’який диван яскраво-жовтого кольору здавався дуже зручним. Лук’яну навіть із першого погляду захотілося на нього присісти та розправити спину. На стіні навпроти розташувався великий телевізор, прямо під ним — журнальний столик з усякими дрібничками: жіночі парфуми, пара журналів та дитячі пазли із зображенням персонажів із мультиків.
Поруч із дверима (наскільки пам’ятав Лук’ян, вони ведуть до вбиральні) розташувалися сходи на другий поверх. Сходи також були з білого дерева в тон будинку. Лук’ян оглянувся та усміхнувся Тедові, ставлячи сумку біля дверей, щоб бува не замастити різнокольоровий килим у передпокої.
— Як ти? — Тед підібрав сумку товариша та поніс до вітальні, жестом вказуючи, щоб Лук’ян ішов за ним. — Що привело тебе у такі далекі краї?
— Ой, там дуже важка ситуація, — знітився Лук’ян. Найкраще, що він міг придумати, було: — Мене вигнали з квартири та скоротили на роботі, тому потрібно було терміново щось вирішувати. Ось я і подумав, що, може, ти був би не проти, щоб я пожив тут декілька днів, поки не вирішу всі проблеми?
— Звісно, без питань! — махнув руками Тед.
Лук’яну було незручно ось так брехати товаришу просто у вічі, ще й звучало це геть неправдоподібно, але що зроблено, те зроблено, тому хлопець усміхнувся товаришу та всівся на жовтий диван. Той і справді виявився дуже м’яким та зручним.
— А як так сталося? — Тед присів поруч, розглядаючи товариша. — Що і з квартирою проблеми, і з роботою?
— Чорна смуга, — сумно усміхнувся Лук’ян. — На роботі я давно вже сварився з керівником, тому так і вийшло. Коли заговорили про скорочення — мене першим і витурили. А стосовно квартири, то також не порозумілися з хазяйкою. Вона якась навіжена стара, що весь час приходила до мене та викидала мої речі, тому ми трохи посварилися. Я сам не очікував, що аж настільки, — розтягуючи слова розповів Лук’ян, намагаючись не додавати надто багато деталей, щоб розповідь виглядала реалістично.
— Оце так так, — зітхнув Тед. — Ну нічого, можеш залишитися у нас настільки, наскільки тобі потрібно, це взагалі не проблема.
— Дякую, друже, — Лук’ян обійняв товариша однією рукою.
Та все ж усередині йому було надзвичайно соромно перед Тедом. Він ні в якому разі не обманював би його, якби ситуація була інакшою.
Лук’ян не був упевнений щодо реакції Теда на таку новину: його найкращий друг вбив людину та приїхав до нього переховуватися. Лук’ян знав, що як би сильно вони не товаришували, завжди чесний та добрий Тед не зміг би приховувати його від поліції, а тим паче наражати на небезпеку свою сім’ю.
— Привіт, — пролунав жіночий голос із боку кухні.
Лук’ян повернувся та побачив Злату, дружину Теда. Жінка вона була просто неймовірна. Навіть після народження донечки виглядала так само, як і в часи університету. Красиве обличчя з великими блакитними очима — вона нагадувала Лук’яну якусь голлівудську акторку. Золотаве волосся було трохи скуйовджене після сну, а струнку фігуру підкреслював навіть звичайний домашній одяг.
Просто за Златою ховалася ще одна маленька красуня. Лук’ян навіть не думав, що Аліса так виросла. Маленька дівчинка була точною копією матері: те ж саме зашкарубле золотаве волосся, той самий гарненький носик та велики блакитні очі, що зацікавлено спостерігали за гостем.
— Привіт, Злато, — Лук’ян незграбно підвівся з канапи та обійняв жінку. — Вибачай, що потурбував, мені дуже незручно, та не було інших варіантів.
— Все гаразд, — посміхнулася жінка, та Лук’ян помітив, що та усмішка була нещирою. Саме такою усмішкою він вітав колег на минулій роботі. — Ми просто не очікували, що ти так рано приїдеш.
— Злато, припини, — Тед також підвівся та присів біля Лук’яна. — Алісо, сонечко, йди привітайся з дядечком Лук’яном.
Дівчинка якийсь час продовжувала вивчати Лук’яна, недовірливо, скоса поглядаючи то на матір, то на тата. Тед простягнув руки вперед, запрошуючи донечку до знайомства.
Аліса подумала ще хвильку, а потім побігла до тата та всілася йому на коліна, ледь не зваливши того на підлогу.
— Це Лук’ян, мій старий товариш, ти, мабуть, не пам’ятаєш його, — усміхнувся Тед.
— Привіт, принцесо, — усміхнувся Лук’ян та також присів поруч, простягаючи руку.
— Люкян? — перепитала дівчинка, тихенько простягаючи руку у відповідь.
— Так, саме так, — засміявся Тед. — Не ображайся, вона ще деякі слова погано вимовляє.
— Так навіть краще, — усміхнувся Лук’ян та потиснув руку Алісі, поки та ніяково дивилася на підлогу під собою.
Дівчатко було просто чарівне. Від дотику її маленької руки хлопцеві стало навіть легше. Цей дім та сім’я здавалися просто ідеальними, наче персонажі із казки без проблем та турбот. Та у цій казці Лук’ян був зайвим. Він відчував, що Злата зовсім йому не рада, а Аліса поки що недовірливо на нього зиркає та намагається якнайшвидше втекти до мами. Здавалося, що хлопець тільки нашкодив цій дивовижній атмосфері.
— Ну що ж, — Тед підвівся та склав руки на поясі, — ходімо поснідаємо, ти, мабуть, з дороги голодний як вовк.
— Дуже дякую, — усміхнувся Лук’ян.
Він намагався бути ввічливим, та сам відчував цю незручність, що панувала в повітрі. Злата так само натягнуто усміхнулася та пішла до кухні, а за нею потупала Аліса, підстрибуючи та щось говорячи до матері.
Збоку тихенько гудів холодильник, а в повітрі пахло ранковою кавою. Просто по центру стояв круглий стіл та чотири стільці. «Мабуть, гостей вони приймають нечасто», — подумалося Лук’яну. Тед допоміг Алісі всістися за високий дитячий стілець рожевого кольору, а сам сів навпроти Лук’яна, поки Злата розкладала яєшню з сосисками по тарілках.
— А у вас як справи? — запитав Лук’ян, щоб хоч якось почати діалог.
— Все як завжди, — розвів руками Тед. — Ось не так давно ремонт зробили, Аліса ходить у місцевий садочок.
— Так, ремонт дійсно дуже гарний, — усміхнувся Лук’ян.
Коли вони сіли снідати, Тед багато розповідав про сусідів, про Алісу, говорив, що справи на роботі йдуть останнім часом добре. Товариш працював ріелтором, тому мав вдосталь вільного часу, та в основному залишався вдома для роботи, тільки іноді потрібно було їздити на зустрічі з клієнтами та перегляди квартир. Лук’ян слухав товариша та не розумів, як у них, найкращих друзів із самого дитинства, могло так по-різному скластися життя. Адже після університету Лук’ян одразу влаштувався на роботу барменом та, крім роботи, більше нічого й не робив. Життя наче проходило повз нього: поки інші люди знайомилися, заводили нових друзів чи починали романтичні стосунки, Лук’ян встигав тільки працювати, а на вихідних сидіти вдома та дивитися дурні телешоу.
Він би не сказав, що йому не подобалося його життя, зовсім ні. В цьому було щось — спокій та стабільність, більше йому й не треба було. Аби не та клята ніч, яка зіпсувала все його життя. Аби та дівчина не підійшла до нього, аби він не розізлився, аби все сталося інакше... Від тих згадок мороз пішов його шкірою. Він поглянув у тарілку та припинив жувати, відчув, що його почало нудити.
— Все добре? — запитав Тед.
Лук’ян проковтнув їжу та постарався усміхнутися.
— Так, все чудово, щось я вже наївся, — він відсунув тарілку. — Було дуже смачно, дякую.
І знову цей погляд Злати — невдоволений та зверхній. Він розумів, що вона зовсім не рада, що малознайома їй людина ось так заявляється до неї у домівку без попередження, та ще й на декілька днів. Лук’ян сподівався, що зможе якнайшвидше придумати план, що робити далі, і звалити звідси.
Телефон у кишені завібрував. Хлопець витягнув його та поглянув на екран. Йому писав колега з роботи: «Ти знову запізнюєшся на роботу? Так і знай, я більше тебе прикривати не збираюся». Лук’ян насупився. Точно, він зовсім забув повідомити, що звільняється. Хлопець написав коротко: «Я звільняюся. Передай керівництву». Він заблокував телефон. Все одно працював без трудової книжки, тому зі звільненням не повинно виникнути проблем. Це взагалі найменше, що його зараз турбувало.
Після сніданку Тед провів Лук’яна на другий поверх. Як виявилося, зі старої гардеробної вони зробили третю спальню, оскільки планували ще одну дитину, тому на цей період часу у Лук’яна буде навіть своя кімната.
Другий поверх був доволі компактним. Він уміщав у себе тільки невеличкий коридорчик та три спальні: дві по боках і одна прямо навпроти сходинок — то й була спальня Теда та Злати. Ліворуч знаходилася дитяча кімната Аліси, а от праворуч житиме Лук’ян. Спальня була зовсім невеличка, але доволі комфортна.
Велике вікно, що виходило прямо до лісу, біля нього — односпальне ліжко, поряд — тумба з гарною лампою у формі дельфіна, робочий стіл, який поки що був порожнім, та компактний комод. По кутках кімнати стояли великі коробки та зав’язані пакети. Тед пояснив, що поки другої дитини немає, вони використовують цю кімнату як комірчину для непотрібних речей.
Решту дня Лук’ян провів разом із Тедом та Алісою, поки Злата поїхала у справах. Він грався з дівчинкою іграшками та розглядав її малюнки. Хоча з дітьми йому завжди було важко знайти спільну мову, саме з Алісою вони швидко потоваришували. Тед тішився, що вони порозумілися. Товариші також багато говорили про старих знайомих та згадували часи дитинства. Лук’ян зміг трохи розслабитися та відволіктися від тривожних думок, що весь час кружляли навколо нього наче мухи.
Ввечері Злата повернулася додому та приготувала смачну вечерю. Лук’ян давно так смачно не їв, адже вдома він вечеряв переважно напівфабрикатами або швидкими перекусами, тому він радий був домашній їжі. Потім вони всілися на жовтий диван та подивилися фільм. І хоча Аліса не могла всидіти на місці та постійно щось розповідала, час вони провели непогано. Лук’яну навіть здалося, що Злата дивилася на нього якось по-іншому. Можливо, вона змирилася з тим, що найближчі пару днів Лук’ян буде тут, або ж, поки він ходив до вбиральні, Тед попросив її бути терплячішою. Від останнього варіанту Лук’яну було ще більш ніяково.
Після фільму Тед пішов вкладати Алісу спати, а Лук’ян тим часом рушив до своєї нової кімнати. Він лежав у ліжку, гортав стрічку новин та нервово гриз губу.
Двері до його кімнати відчинилися так неочікувано, що він ледь не впустив телефон.
— Гей, не спиш? — запитав Тед.
— Ще ні, але вже буду лягати, — відповів Лук’ян.
— Добре. Якщо щось знадобиться — не соромся, розбуди мене, — усміхнувся товариш. — На добраніч.
— На добраніч, — махнув рукою Лук’ян.
Двері зачинилися, а Лук’ян видихнув. Ніяких більше новин. Потрібно хоч трохи відпочити, а вже завтра думати, що робити далі.
Але сон довго не йшов до хлопця, у голові крутилися кадри з минулої ночі. Очі тієї дівчини, її сміх у нього біля вуха, те, як вона ледь не падала, поки йшла вулицею, та трималася за його руку... Потім поштовх, вона впала... Руки Лук’яна у крові, серце калатає, в очах темніє від страху.
Тільки глибокої ночі всі ці кадри змінилися темрявою та тривожним сном.