Частина 3. Листи, роздуми, дружба та любов

«Дорогий, Петю.

Пишу з надією скоріше тебе побачити. Знаю, цей лист досить банальний, простіше було б просто зателефонувати, але знаєш, в цьому є своя таємниця. Сподіваюся, тримаючи його в руках, ти прочитаєш кожне слово і відчуєш все, що я хочу розповісти.

Я страшенно сумую.

Скоро зимові канікули, сподіваюся, ти теж приїдеш додому і ми зустрінемося на нашому місці.

В мене все добре. На першому курсі трішки важко, але я справлюся.

Скоро перша сесія і мені трішки страшно, але ніщо не може бути гірше розлуки. Напевно, нам потрібно було б поступати разом…

Як у тебе справи? Надворі досить холодно, сподіваюся ти не захворів? Одягайся тепліше.

Чекаю зустрічі.

Цілую.

Твоя Маша.»

* * *

То було останнє літо… Здавалося, тоді закінчилося життя і залишилося лише існування. Це було тіло без душі – вона, злякавшись дійсності, майнула разом з моїми щасливими спогадами в забуття, а мене забула. Діти були не винуваті. Страшно уявити таку долю для когось, а вона застала саме тих, хто найменше цього заслуговував.

За що вони померли? Ні! Вони не померли, вони просто полетіли до зірок, до малесеньких яскравих цяточок в небі, дивляться на нашу планету з висоти, і дарують кожній нещасній людині зірочку, з маленьким посланням від них, яке буде підіймати усім настрій. Вони будуть оберігати планету від зла і стануть справжніми героями майбутнього. А всі хто буде дивитися в небо, будить ними пишатися. А ще в свята будуть запускати по небу феєрверки і здійснювати всі бажання, щоб всі були щасливими, щоб ніхто ніколи не плакав.

Я пам’ятаю той день, коли вони з великим захватом розповіли як хочуть стати космонавтами, стати добрими героями. Вони мріяли полетіти в небо до зірок. Обіцяли, що візьмуть мене з собою, якщо я забажаю, а щоб мені не було сумно, моїх друзів теж.

З того літа, я ще не дивилася в небо, а вони, напевно, виглядають мене.

Я не можу подивитися їм в очі. А раптом вони злякаються мого зблідлого обличчя, засмутяться і там в горі, навіть, не буде кому їх заспокоїти. Я не повинна їх засмучувати. Я зараз… Я просто наберуся сил, посміхнуся і підведу очі до гори. Але, не зараз… Я ще не готова. Я ще повинна дещо зробити…

* * *

Маша пережила багато подій. 

За весь цей час з нею нічого не сталося. Все йшло своїм плином. Але такий безжалісний зовнішній світ все сильніше тиснув своєю жорстокістю і безжальністю на, колись ще такі тендітні плечі дівчинки. Вона знала занадто багато і він не міг відпустити зі свого полону такого свідка. Дівчина стала сильнішою, але чаша вже була повна – ще одна краплина і мучениця зламається, втратить останню соломинку життя.

* * *

Це був жовтень, коли Маша востаннє отримала листа від Миколи.

«Дорога, Маріє!

Я безмежно щасливий, що пишу тобі цього листа, і водночас засмучений, бо очевидно він може стати останнім. Я б так хотів ще раз побачити твою посмішку, побачити як весняне сонце грається у твоєму волоссі. Ти для мене була усім.

Повір, мені дуже тяжко писати цей лист. 

Знаю, довго не писав.

Ти вибач, я не міг сказати, що мене призвали. В мене просто не вистачило сміливості. Знаю, що тобі тяжко, але не можу не написати зараз. Я не знаю, що буде завтра і чи ми зустрінемося ще.

Хочу, щоб ти знала: ти завжди була для мене одною і єдиною. Попередній лист був написаний з гарячу. Вибач, сподіваюся в тебе все складеться добре.

Перед від’їздом я бачив Петра. Він майже не змінився. Ми з ним довго говорили. Мені було страшно, але після розмови, я зрозумів, що прожив гідне життя. Навіть не так, повне життя. Я досягнув майже всього, що хотів. Залишилось лиш одне: зробити тебе щасливою, ще хоча б на одну мить.

Обіцяй, що пробачиш Петру його витівку на Новий Рік – я пробачив.

Зараз я розумію його – сам би не втримався.

Він пообіцяв дбати про тебе.

Будь щаслива.

Твій Микола.»

* * *

Любов…

Важко сказати, що таке любов. Хм… Почуття? Інстинкти? Враження? Сенс життя? Чи кара?

Любов таке трепетне і ніжне почуття. Кожен так мріє до нього доторкнутися хоч на декілька секунд. Таке велике, філософське і неосяжне слово. Кожен відчуває його по своєму. 

Надивившись телесеріалів, начитавшись романів, мені здається ще більше заплутуєшся в цьому питанні. 

Людина – це жива істота, яка не може жити без любові. Всі створіння на землі прагнуть тепла розуміння, ніжності. Можливо, любов – це сенс життя людини і всього живого.

Любов. Перше, напевно, що асоціюється з цим словом це пара, сім’я, щастя. Шкода, що тепер для більшості людей це все стає стереотипом. Цивілізація веде людей до розуміння ненадійності шлюбів. Зростає  коефіцієнт розлучень. Люди все більше задають собі питання: «А що буде далі?».