Частина 2. Дитинство

Дитинство

Весна. Довкола щебечуть заклопотані пташки, майструють свої маленькі гніздечка. Вже декілька днів не було дощу, але повітря сповнене приємною вологістю. Розпускаються перші листочки і дерева вже вбрані в дрібненьке світло-зелене мереживо. Берізки уже красуються своїми сережками, а прохолодний вітерець колише їх тендітні віти та так обережно, ніби знову хоче заколихати їх до довгого зимового сну. Але весна, щохвилини все глибше і глибше просочується в кожну шпарину отерплої від зимових холодів землі. Надворі розпускаються перші квіти і повітря наповнюється найрізноманітнішими пахощами. Все прокидається і життєво починає клопотатись у своїх справах.

Весна прийшла і життя переповнює цей маленький світ. Так, село в якому проживала Марійка дійсно було чудовим, а навесні ставало чи не найкращим місцем для душевного відпочинку на землі. Вона була не єдина тут. Хоч село було й невеличке, але троє друзів кожного дня знаходили нові пригоди для себе. Вони були найголовніші бешкетники в місцевості. Петрик був на рік старший за інших, тому був головним. Миколка ж, щоб не відставати від найкращого друга завжди підтримував того. А Марійка була тихою і спокійною дівчинкою, але все, що і де не робилося в селі не було без її участі. Здавалося, друзями вони стали ще з самого народження.

Діти, хоч і були великими бешкетниками, але надзвичайно любили природу. Вони знали завжди де чиє гніздо чи дупло, скільки цього року сова відклала яєчок, скільки і яких пташенят вилупилось. Найулюбленішою справою, звісно, було  дочекатися маленьких пташенят, а там уже підгодовувати їх різними ласощами: хто нишком візьме зі столу вдома хлібний окраєць, хто накопає соковитих черв'ячків, а хтось сіна біля гніздечка покладе, щоб пташечці було з чого майструвати гніздечко. Діти уважно спостерігали чи не покинула бува когось мама пташка. О, пташок тут було багато. На окраїні села був справжнісінький ліс і попри його не малі розміри, діти знали в ньому кожне деревце. Здавалося, що вони й росли тільки в ньому.

Марійка була гарною дівчинкою і у всіх своїх вчинках і манерах здавалася правильною, але попри всю свою досконалість, як вважав Петрик, по всьому її обличчю були розсипані веснянки. Їх було так багато, що це, мабуть, єдине, що робило її кумедною. Петрик ніколи не втрачав можливості покепкувати за це над нею, та вона не ображалася, адже й сама постійно кепкувала з нього через його вибиті два передніх зуби. Звичайно,вони колись відростуть, але у всіх дітей на селі вони вже виросли, а в нього не росли. Напевне тому Петрик так смішно і не зрозуміло говорив. Зрозуміти, що він говорив було майже не можливо.

- Привіт, Петю! - привітались Марійка і Миколка.

- П'ївіт. А сьо ви йобите? - відповів Петрик.

-Сьогодні Марійка знайшла нове качине гніздо біля Куйовки ( так вони називали озеро на краю села) – похвастався Миколка, ніби то була його знахідка.

-Сп'явді? Мона мені з ( з в нього насправді звучало ніби щось середнє між  ж і с) вами? Підоздіть, я токо капу вісьму. (Звідки він взяв те капа і досі нікому не відомо, але з часом вони здогадалися, що то був чи то картуз, чи то якийсь капелюх)

-Гаразд! - з великаю радістю і невеличким нерозумінням сказаного відповіли Марійка і Миколка.

І так почалися ще одні пригоди трьох друзів.

Серед лісу на невеликій галявині, що плавно переходила в озерце, обросле м'яким-м'якесеньким мохом, яке оточували стрункі молодесенькі берізки, справді виднілося з поміж густого очерету невеличке гніздечко, з якого видно було чи то два, чи то три яєчка: маленьких, мов кулачки трьох друзів,  на диво біленьких, мов щойно вибілена мамою хата — вони були неймовірні. Вони здавалися такими самотніми і беззахисними, що Миколка було подумав забрати їх собі, власноруч висидіти і вигледіти. Напевно, побувавши в такому казковому місті в такій ситуації, кожен подумав би про теж. Але миттєво, що здавалось навіть нізвідки, вилетіла коричнева, в сірих цятках, поважна качка. Вона гордо обійшла гніздо і моторошно глянула на гостей: молода мама не сподівалася, що в цих хащах її знайдуть. Марійка мимо волі  почала відступати  назад, тягнучи за собою сорочки хлопців. Діти обережно, повільно зайшли за найближчий пагорб і, помітивши це, качка гордо, переможно вмостилася в гнізді, притихаючи, ніби перелічуючи чи всі яйця на місці.

Петрик, звичайно, потім говорив, що не злякався качки, хоч вигляд у неї і справді був грізний. Чи дійсно так було ніхто не знає, але того дня він пообіцяв, що буде піклуватися про маленьких качат.

Наступного дня він зібрав майже всі зернятка, що мати сипала курам в садку, і відніс до гніздечка качки. Але ж добре він тоді отримав від мами. І таке його піклування все ж завоювало довіру мами-качки. Вона вже підпускала його до свого гнізда досить близько, поки він, нажаль, одного разу не сполохав її зовсім і маленькі пташенята залишились самотніми. Петрик не хотів їх осиротіти, але можливість виховати каченят самому вдома не давала йому спокою. Насправді він дещо навмисно сполохав качку, витанцьовуючи перед нею та завиваючи, ніби вовк. Він не бажав нікому зла, але все ж хотів сам доглядати за каченятами і, звісно, хотів помститися качці.

 Виявилося їх там було четверо. Петрик по справедливості розділив їх: по одному подарував Марійці з Миколкою, яким так кортіло допомогти приятелю і бідним каченятам, а собі як головному затійнику залишив двох.

- Ось, тримайте. Але обіцяйте берегти їх. І я, Петро Васильович, обіцяю берегти і піклуватись про них як про власних менших братиків, - у Петрика не було сестер чи братів, але він так сильно про них мріяв, що для нього ця обіцянка була незламною, безцінною. Подібними словами він обіцяв захищати і Марійку з Миколкою (вони були йому найближчими, найдорожчими друзями, і він їх цінував).

Пташенята швидко росли, але зовсім скоро каченята набрали чимало ваги і мати Петрика, яка віддавала все, щоб він нормально ріс попри невеликі статки сім’ї, зарубала одне на суп і вже, навіть, поскубла. Побачивши це хлопчик не міг стримати сліз. Він обіцяв піклуватися про них і не дотримав слова. Біль був настільки сильним, що здавалося його маленьке сердечко розривається на двоє, чи на троє, чи взагалі на мільйони дрібнесеньких частинок. Він так цінував життя, намагався не наступати на мурашок, які могли вкуси його, а свого друга, якого обіцяв берегти, не вберіг. Своїми тремтячими руками,він дістав вірного друга з супу і поховав під маленькою яблунькою, яку відтепер щодня поливав, а його сестричку та інших двох каченят випустив у світ, сподіваючись, що їм там буде краще. Звісно, Марійка не відразу погодилася віддати свого підопічного, але їй подобався Петрик і вона з розумінням поставилася до цього. Миколка ж який у всьому потурав другові, не вагаючись відпустив качку. Говорив: «Я й сам хотів випустити її, адже вона вже доросла і мусить жити на волі». Він намагався говорити як дорослий, та й поводився він так, але ніхто не знав, що він, навіть ім’я дав їй, Зося. Миколка вдавав байдужість як це буває роблять дорослі, хоч його друзі, які знали його вже досить давно, здогадувалися, що це не так. Хлопчик завжди  намагався бути досить дорослим, щоб підтримувати маму, але про цю історію я розповім пізніше.