Частина 1

Сіро.  Люди часто використовують цей колір, коли хочуть зобразити стан душі, набридших переживань чи простої буденності. Ні, тут це не так. Тут дійсно сіро, з проблисками чорної безодні і тупої безвиході. Стан душі? Ні. Тут важко розділити реальне й духовне. Такого поняття просто не існує. Всім байдуже на почуття і плювати, що ти відчуваєш. Еволюція після стількох стрімких проривів врешті-решт прийшла в глухий кут. Раніше всі так прагнули жити, але який сенс, якщо все-одно помреш. Так, помреш і нікому ніякого діла нема залишиш якийсь слід після себе чи ні, врешті-решт все усе ж таки повернеться до початку. Ніяк не вирватись із замкнутого кругу.

Нажаль, на нудні й несправедливі закономірності життя приречена лише Земля. Чому так? Який сенс жити, дотримуватися якихсь правил, знаючи, що помреш?

«А воно зупиняється перепочити?»

Знову ранок. Уже майже вісімнадцять років, як я прокидаюся в цьому Богом забутому місці, Землі. Ні, не те, щоб я вірила в Бога, в нього ніхто не вірить. Це лише дитячі казки. Якби він існував, не прирік би людей на такі страждання. Отож, я живу в справжньому аду, але, якщо бути відвертою, так зараз всюди. І якби була воля людей, людство вже б давно вимерло, не залишивши по собі і найменшого сліду. Життя це вже прожитий період. Воно вже не є цінністю. Людство живе лиш тому, що боїться смерті.

Якби можна було продати комусь своє життя чи навіть відати його за безцінь, я не вагаючись би віддала. Та кому воно потрібне, якщо смерть навряд чи питатиме скільки там тобі судилося прожити? Померти ж від власної руки, самогубством – безглуздя. Після всього прожитого ми робимо вигляд, що сильні. До того ж, попри всі пережитки, людьми досі керує людська думка. Звісно, повісившись, ти вже не дізнаєшся, що про тебе будуть думати. 

В душу немає сенсу вірити. І таке поняття як душа вже відсутнє. Це ніби старовинні казки наших недосвідчених і самонадійних пращурів.

Переживати, що про тебе подумають інші єдине людське переживання, що залишилося, воно вже ввійшло в менталітет  і є невід’ємною часткою кожного. Звичайно є й інші переживання, але вони нікого не цікавлять.  Є ще варіант повбивати один одного, але навіщо? Все одно помремо. Смерть забирає тут кожного, всіх підряд. Якщо тобі й пощастило вижити сьогодні, то завтра тебе все-одно чекає та ж роль, що й інших. Ми й досі рятуємо один одному життя. Але це вже робиться на зло. Позбавити когось страждань – це велика милість, добро. Яке ж огидне це слово. Напевне тому його і не існує ні на словах, ні в нашому житті. Ми - живе м’ясо, фарш для стрільбищ.

Ми хочемо жити, боремось за життя. Навіщо? Рано чи пізно смерть прийде за кожним. Нас, навіть, ніхто не буде пам’ятати. Шевченка запам’ятали лиш тому, що він був письменником, інші ж приречені на забуття. Він був письменником приреченим на страждання, але яка ж людина прожила легше життя. І , навіть, він помер. Пам’ять, що вона дасть. Немає людини, просто немає. Живе в серцях? А ви в це вірите, у життя в пам’яті? Це все одно, що вірити в душу. Ми лише біологічні істоти створені еволюцією з найпростіших, а перш за все з нічого. Тож ми такі ж істоти як і будь які живі організми. Ну подумайте, чи можливо таке, що в собаки є душа? Навіть ні, чи є душа у бактерій? Смішно. Чи душа в нас тільки через здатність мислити? А ви впевнені, що інші не наділені такою можливістю? Вони нижчі, дурні, примітивні істоти? А раптом це ми такі? Лиш особини людського виду ведуть боротьбу за виживання між собою без особливої потреби. Ми захистили себе майже від усіх небезпек природи. Здобули все і все-одно мало. Тепер стали ворогами самі собі.

Знову огидний ранок. Десь там в сотні кілометрів від мене йде війна. Я ж тут: в горі світись сіре сонце, цвітуть сірі квіти, звучить глухий сміх, живі вдають, що ще не мертві. Емоції ніби рвуться на волю, але не досягаючи її втрачають сили, виснажуються. Навіть, скупа сльоза боїться визирнути в цей сірий, кривавий жах.

Лінія фронту весь час коливаєть – всі вже змирилися з думкою, що врешті-решт все-одно помруть. Страшно ж, правда? А тут живеш, проклинаючи Бога за життя. Ховаєшся від ракет, градів, хоч від долі не втечеш. Тут ніби безпечно. А хіба смерть питатиме, чи ховаєшся, чи молишся, чи прагнеш жити? Вона просто прийде. Єдине, що лишається – втішати себе спиртним, цигарками, щоб скоріш потрапити в забуття, позбутись реальності.

В кінці вулиці стоїть розгромлений будинок. Дядька Степана і тітку Зою з їх маленькими дітьми: Марієчкою і Стьопою – давно немає. Всьому виною злощасний снаряд. Їх останки були по всій вулиці… Я саме ходила по воду, як до моїх ніг впало маленьке сердечко… Навіть, не знудило. Ні одна сльоза не покотилася. А що б це дало? Але в чому  все ж були винуваті діти?

« -  Тьотю Маш, тьоть Маш, а зірвіть нам он те яблуко!

• Тримайте.
• А в нас мама знову вишневий пиріг пече... А ще… А ще тато вчора ось таку рибу приніс. То щука була. А ще… Тьоть Маш, а що оце тут таке стукає?.. Що?- це останнє «що» вони так розтягнули і скорчили наймиліші личка у світі, що відмовити було неможливо.
• Це стукоче серце. Ось так: тук-тук-тук.
• Ого. І довго воно так стукати буде?-один по перед другого викрикували вони. -  Воно ж стомлюється, напевно, особливо коли ми з Марійкою в  квача граємо, то воно так розходиться, що ніби вирватись з грудей хоче? Ми страшенно втомлюємося і воно, напевно, теж зупиняється перепочити?– цю їхню цікавість ніяк не вгамуєш. Доведеться щось відповісти. Від цікавості в них заблищали очі, з легка почервоніли щічки і вони завмерли, ніби боялися щось порушити в цій казковій і цікавій миті.
• Ні, воно ніколи не втомлюється. Воно надзвичайно сильне. І б’ється в грудях завжди, – ці слова я доповнила надзвичайною виразністю з легкою насмішкуватою серйозністю, щоб не порушити цю дивовижну мить.
• Завжди-завжди, не втомлюючись? – здивувались вони.»

Ні, не завжди… Все ж таки воно стомилось. Всі серця рано чи пізно стомлюються і зупиняються.