Розділ 7

- Хіба ти живеш не один? – запитала Наталка з нотками страху в голосі.

- Один – Відповів я, не розуміючи що відбувається.

Наталка взяла з мох рук свій велосипед.

- Мабуть, я краще додому.

Та раптом, я згадав.

- Зачекай. Коли я знайшов той папірець, я замкнув вхідні двері. А потім через вікно виліз на дах, та забувши про зачинені двері, зістрибнув на вулицю.

Наталка поставила свій велосипед біля стіни, та задумливо подивилася нагору.

- Тобто вікно зараз відчинене?

- Так.

- Підсади мене на дах.

Я трішки зніяковіло підійшов до неї і легенько обійнявши підняв. Руками вона схватилася за край даху, та поставила ноги мені на плечі. Раптом з її все ще мокрої кофти впала холодна крапля прямо за мій комір. Якось рефлекторно я сіпнувся і ми ледве не впали.

- Гей, обережніше там. Не люблю падати, якщо внизу немає озера.

- Вибач.

Доки вона залізла на дах, ще декілька холодних крапель впало на мене. Та тепер я був готовий і стійко терпів холодних мурах на своїй спині. Та все ж Наталка граційно залізла на дах, потім у вікно і вже через декілька митей, з широкою посмішкою на обличчі, відчинила двері.

- Ласкаво прошу.

- А знаєш, якби не ти, мені б довелося сьогодні спати на вулиці. Дякую.

- Звертайся, якщо потрібно буде кудись залізти.

Ми зайшли до будинку. Вогонь в каміні майже згас, тож я підкинув трохи дров, які лежали поряд. Потім набрав у чайник води та поставив грітись, у приємному передчутті гарячого чаю з корицею. Весь цей час Наталка стояла біля і роздивлялася кімнату.

- Затишно тут у тебе.

- Дякую. Але я тільки сьогодні приїхав і ще нічого тут не зробив. Так що на затишок цього місця я не впливаю.

- А я б посперечалася – на її обличчі з’явилась легенька посмішка.

- Думаю треба перевдягнутися в щось сухе. Ти не проти мого одягу?

- Та ні – засміялася Наталка – Та й вибору в мене немає.

- Тоді зачекай хвилинку.

Я піднявся сходами  до кімнати. Знайшов рюкзак та швидко переодягнувся. Потім розклав весь свій одяг на ліжку, щоб Наталка могла вибрати, що їй сподобається, та поряд поклав сухий рушник. Коли я зійшов вниз, вона сиділа на підлозі біля каміну, протягнувши руки до вогню. Декілька секунд я стояв, зачаровано спостерігаючи.

- Я там в кімнаті знайшов тобі рушник і одяг. Вибереш, що сподобається. Вибач, вибір не дуже великий.

Вона піднялася, відправила мені повітряний поцілунок (мої щоки вкотре за вечір запалали) та швиденько побігла нагору.

- До речі, скільки цукру тобі покласти – крикнув я вслід.

- А чай в тебе пакетований?

- Так.

- Тоді три.

Я підійшов до кухонного столику, взяв дві чашки, поклав у них по пакетику чаю та по три ложки цукру. Чекаючи доки вода в чайнику закипить я дивився у вікно. Вітер ставав все сильнішим. Крони дерев гойдалися зі сторони в сторону зачаровуючи мене цим видовищем. Знову пішов дощ. Краплі дощу, розбиваючись об дах будинку, створювали шум, повний затишку.

 Раптом мені здалося, що я помітив щось між дерев. Щось, що порушувало гармонійну картину за вікном. Я вдивлявся у темряву, напружуючи погляд. Силует… Силует, схожий на людину у фетровому капелюсі. По всьому тілу побігли мурахи. Раптовий свист чайника відволік мене. Швидко вимкнувши плиту, і повернувшись до вікна, нічого підозрілого я більше не бачив. Я подумав, що мені просто здалося, та все ж на душі було трохи неспокійно.

Коли я залив кип’яток у чашки, по кімнаті відразу розлетівся п’янкий аромат кориці. Я взяв свою чашку і став біля вікна, намагаючись зрозуміти, що я бачив. Та раптом почув кроки на сходах. Я повернувся. На сходах стояла Наталка. На ній були мої широкі сині джинси, завеликі на неї, та трохи підкочені, червона сорочка в клітинку, та синя футболка з написом “I WANT TO BELIEVE”. Її вогняно-руде волосся більше не ховалося під капюшоном, а гарно спадало по плечам. Світло від багаття переливалося в її очах, на її волоссі та щоках. Я стояв, наче зачарований, і не міг вимовити жодного слова. Та раптом гаряча чашка обпекла мою руку, та зойкнувши, я ледве не впустив її.

Наталка гортала книгу. «Кульбабове вино», що я знайшов.

- Це твоя?

- Ні. Сьогодні вранці, по дорозі сюди, я побачив її на землі, і вирішив, що не варто залишати під дощем таку книгу.

- Не може бути – прошепотіла Наталка – Я загубила її сьогодні. Вона дуже важлива мені, тож весь день я намагалася її знайти. Саме через це, я сьогодні затрималася тут допізна. – вона підняла очі на мене – я вже й не сподівалася її знайти.

Раптом вона підійшла до мене і міцно обійняла. Я відчував тепло її тіла. Відчував запах свого одягу, який зараз був на ній, і ще щось. Щось знайоме та дуже приємне. Та все ж я не міг зрозуміти що. Моє серце шалено билося в грудях. Не знаю скільки ми так простояли. Мені здавалося – вічність. Раптом Наталка промовила: