Розділ 6

Ми падали в озеро наповнене зорями. Я не заплющував очі. Я просто не міг відвести погляд. Це було просто неймовірно гарне видовище. Здавалося, ніби потік часу сповільнився. Все навкруги було заповнене зорями. Не існувало нічого крім зірок, та нас з Наталкою, на якийсь час повислими між них.

Падіння тривало, лише декілька секунд, та все ж, я впевнений, що це були найкращі секунди в моєму житті. Потім ми впали у воду. Я не встиг вчасно заплющити очі, тож, випірнувши, я був змушений протирати їх деякий час, щоб знову нормально бачити. Незважаючи на прохолодну погоду, вода в озері була доволі теплою. Виплівши на берег, я помітив що Наталка вже чекає мене там. На її обличчі сяяла посмішка, а з кофти капала вода. Та здавалося, це її зовсім не хвилювало.

- Ну як тобі? – запитала вона, не припиняючи посміхатися.

Я не міг їй нічого відповісти. Здавалося, що від падіння, я забув як це правильно робити. Ми пішли по стежці нагору, до тієї скелі, на якій ми стояли декілька хвилин тому. Але мені здавалося, що часу пройшло набагато більше. Наталка забралася на те місце, з якого ми зістрибнули, зняла кофту  і почала викручувати її. Я поспішно відвернувся, та, зніяковіло, став роздивлятися крони дерев, які гойдалися на вітру. Мені було холодно, та я не звертав на це уваги.

- Наталко?

- Так?

- Думаю тобі, все ж, вдалося. Скажу без перебільшень, це було найчарівніше, що траплялося зі мною за все життя. Чарівніше за новорічні подарунки під ялинкою в дитинстві. Чарівніше книг про Гаррі Поттера. Дякую тобі – я опустив погляд і став роздивлятися свої мокрі кросівки – Здається, я знову повірив у магію.

      Вона мовчала. Я подумав, що вже пройшло достатньо часу, щоб одягтися і повернувся. Наталка була уже одягнена і стояла в кроці від мене. Якийсь час ми дивилися один на одного в цілковитій тиші. Вдруге за вечір мені здалося, ніби ми зараз поцілуємося. Та, ніби прочитавши мої думки, Наталка посміхнулася і показала мені язика. Раптом я піймав себе на думці, що ця загадкова лісова дівчина мені подобається. Дуже сильно подобається. Можливо це те саме кохання з першого погляду, про яке я так багато читав у книгах? Але це так дивно. Як можна закохатися у дівчину, яку знаєш менше години? Дівчину, яка серед ночі бродить лісом, та лякає незнайомців. Та з іншого боку, коли людина ділиться з тобою своїми зорями, хіба можна в неї не закохатися?

- Слухай, Наталко. Ти дійсно віриш у ту історію про таємничого чоловіка у фетровому капелюсі?

- Ну, я вже говорила, що у мене немає жодних доказів, крім переказів селян. Та все ж, думаю що вірю.

Якийсь час, я обдумував дивну ідею, що прийшла мені в голову, та все ж, набравшись хоробрості, сказав:

- Тоді, якщо ти не боїшся привидів, пропоную піти до мене. Заночуєш там, якщо не проти. Ти вся промокла, а ніч сьогодні холодна. Проїхавши п’ять кілометрів велосипедом, ти,скоріше всього, захворієш. А в мене є вільна кімната  та багато гарячого чаю.

- Навіть не знаю – Наталка задумалась – я п’ю чай лише з корицею.

- А в мене іншого і нема.

Вона подивилася на мене. Здавалося, в її очах я також бачу зорі. Посміхнувшись, Наталка промовила:

- Ну що ж, завжди мріяла про ніч у будиночку з привидами.

Наталка взяла свій велосипед, який весь цей час стояв у кущах неподалік, і не чекаючи мене пішла по стежці до будинку. Я підняв з землі ковдру, з якою прийшов і, догнавши Наталку, накрив нею її плечі, і запропонував повести її велосипед.

- Дякую, юний пане – посміхнулася вона.

- Будь ласка, юна панночко – посміхнувся я.

Всю дорого ми розмовляли. Ми не звертали уваги, що з нас все ще капає вода. Не звертали уваги, що ми замерзли. Ми йшли під стукіт власних зубів, та нічні пісні цвіркунів і розмовляли. Розмовляли про все. Про дерева, про місяць, про індійських слонів, які ходять по чайному листі, яке потім потрапляє у наші чашки, про те наскільки далекі родичі світлячки та зорі. З Наталкою було дуже легко, ніби я знаю її уже багато років.

Невдовзі ми побачили будинок. Я трохи здивувався, бо коли я ходив сам цією стежкою, дорога здавалася набагато довшою. Я подивився на Наталку, вона здавалася серйозною і трохи наляканою. Побачивши страх на її обличчі, я задумався, може дійсно з цим будинком щось не так? По спині пробігли мурахи. Я підійшов до дверей та смикнув за ручку. Зачинено.