Розділ 5

Від несподіванки я підскочив, та ледве не полетів вниз зі скелі. Я ледве встиг схопитися за якесь каміння, та так і стояв зараз в дурнуватій позі та з калатаючим серцем.

- Ви хто? Що ви тут робите посеред ночі? – мій голос звучав трохи зависоко та перелякано, мені стало соромно. Я прокашлявся та постарався заспокоїтися.

- Вибачте, будь ласка. Я зовсім не хотіла вас налякати. З вами все добре?

Це була молода дівчина. На вигляд їй було не більше двадцяти років. В неї було руде волосся, та гарні очі, колір яких я не зміг розгледіти при місячному світлі. Проте в її очах я міг побачити легкий острах. Здається вона теж злякалася, коли я ледве не впав. На ній була велика, тепла кофта з кишенями, в яких вона ховала свої руки, та капюшон з вушками (здається такими, як у лиса).

Вона дивилася на мене,чекаючи, що я щось відповім. Проте я не міг. Я просто стояв і також дивився на неї. Здавалося, я забув як розмовляти, чи то через те, що сильно злякався, чи то від того, що був несподівано здивований її приємною зовнішністю. Так і не дочекавшись моєї відповіді, вона заговорила.

- Мене звати Наталка. Я з села неподалік звідси – вона підійшла до скелі, сіла за пару метрів від мене та подивилася на небо – Мені подобається це місце, і я часто тут гуляю. Озеро дуже гарне, спокійне та безлюдне – вона подивилася на мене та посміхнулася – було до сьогодні.

Я піймав себе на думці, що в таємничої незнайомки, яка назвалася Наталкою, дуже мила посмішка. Хіба такі думки мають бути в голові у людини, яка посеред ночі, в лісі зустріла незнайомця? Заспокоївшись, та опанувавши себе я знову згадав як розмовляти.

- Я Богдан, приємно познайомитись – і все ж яким дивним було це знайомство – А що ви мали на увазі, сказавши, що мої слова не логічні?

- Я випадково підслухала, що ви б віддали усе, щоб поряд з вами зараз хтось опинився. Вибачте, це вийшло випадково. Я просто проходила поряд. Так от. – Наталчине обличчя прийняло серйозний, задумливий вигляд – Уявіть, що ви віддали усе. Абсолютно все, тобто ваші книги, улюблену чашку, одяг і – вона зробила інтригуючу паузу – навіть життя. І що з цього вийде? Якась людина, нічого не розуміючи, раптом опиняється у цьому, безумовно гарному місці, але поряд з незнайомою, голою і, що найважливіше, мертвою людиною. Вам не здається, що це ваше бажання зовсім трішки егоїстичне?

На деякий час запала тиша. Я стояв і з кам’яним обличчям дивився на неї, намагаючись зрозуміти жартувала вона, чи все ж говорила серйозно. Та раптом, несподівано навіть для себе, я не втримався та засміявся.

- Здаюсь. Все ж таки ви маєте рацію. В своїх бажаннях треба бути максимально точним – я подивися на Наталку, та коли наші очі зустрілися, я поспіхом перевів погляд на спокійну воду озера – Ви сказали, що живете в селі поряд, та наскільки я знаю, поблизу немає ніяких населених пунктів.

- Є, воно он там – Наталка показала кудись по той бік озера – за п’ять кілометрів звідси.

- Ну нічого собі «поблизу» - я здивовано підняв брови – то що ж ви тоді робите тут в такий пізній час?

- В мене є велосипед. Якщо швидко їхати, то вдома я буду десь хвилин за п’ятнадцять. А це не так вже й багато.

- Але ж зараз пізня ніч. Лісові стежинки не освітлюються, небезпечно швидко їздити.

- Тут ви праві. Ну тоді на дорогу піде тридцять хвилин. Все одно не страшно – раптом вона піднялася зі скелі, стала навпроти мене, і підозріло примружившись, заглянула в мої очі – Ну а що ви тут робите посеред ночі? Я проводжу тут багато часу і ніколи не бачила вас раніше.

- Я просто тимчасово живу в будинку тут неподалік – я відчув, що мої щоки червоніють. Як добре, що в нічній темряві це було непомітно.

- Лісовий будинок з привидами? – в Наталчиних очах знову показався острах.

- Що? – скептично посміхнувся я, не розуміючи – Про привидів я нічого не чув.

- Просто є легенда, яку розповідають дітям в нашому селі, щоб вони не заходили далеко в ліс.

- Було б дуже цікаво послухати – зацікавлено сказав я.

- А ви впевнені, що потім не будете боятись повертатися до того будинку?

- Стовідсотково – відповів я, засміявшись  – я дуже скептично відношусь до паранормальних історій.

- Ну добре, якщо так. Тоді слухайте, пане Богдане Колись давно, років п’ятдесят, а може й більше, тому, в нашому селі з’явився дивний чоловік у фетровому капелюсі. – як тільки Наталка почала свою розповідь, піднявся сильний вітер. Дерева навкруги зашуміли, а на спокійній поверхні озера, з’явилися маленькі хвилі – Ніхто не знав хто він та звідки. Чоловік оселився  в пустій хатині на краю села, та майже не з’являвся на людях. Лише декілька разів на тиждень він виходив до крамниці. Що цікаво, ніхто з селян, ніколи не бачив його без фетрового капелюха. Здавалося, що він ніколи його не знімав. На питання цікавих селян чоловік відповідав коротко, та намагався якнайшвидше закінчити діалог. Все що людям вдалося дізнатися про нього – лише ім’я. Чоловіка звали Орест. Пізніше люди помітили, що  іноді, рано-вранці він їде кудись автобусом, та повертається пізно ввечері. З часом селянам вдалося дізнатися, що їздив Орест до районного архіву, де цілими днями вивчав старі карти місцевості. Десь через півроку після своєї таємничої появи, він раптом почав будувати собі будинок глибоко в лісі. Той самий будинок, в якому ви зараз і проживаєте. Коли будівництво закінчилось, Орест переїхав туди, і більше ніколи не з’являвся в селі. З часом люди забули про нього і майже не згадували. Лише місцевий дивак, чоловік, якого всі кликали Черевиком, і який раніше був сусідом Ореста, іноді навідував його в тому будинку, та носив йому продукти. Одного разу, люди помітили, що Черевик зник. Коли пошуки поблизу села нічого не дали, декілька чоловіків, вирішили сходити до будинку Ореста, та запитати його про Черевика. Діставшись лісового житла, вони помітили, що чоловік теж зник, а в будинку був страшенний безлад. З тих пір Черевика та Ореста більше ніхто не бачив. Проте деякі селяни розповідають, що гуляючи лісом, бачили пробігаючу вдалині, чоловічу фігуру у фетровому капелюсі. Зазвичай вони поверталися дуже налякані, і більше ніколи не заходили до цього лісу.