Розділ 4

Гаряча чашка чаю почала обпікати руки, та вирвала мене із дитячих спогадів. Я спустив рукава светра аж на долоні і таким способом взяв чашку, щоб було не так гаряче. Я пив чай, вдихав аромат кориці, дивився як палає вогонь, та слухав шум дощу на вулиці. Затишно.

Допивши чай, я знову дістав із кишені ту записку, та ще раз її перечитав. В цей раз я звернув увагу на почерк, він був гарний. Літери були акуратні та заокруглені. Великі літери були написані більш красиво та старанно. Не знаю нащо, але я підніс листок до обличчя та понюхав його. Запах був приємним. Такий солодкий та знайомий. Здається я зустрічав його зовсім недавно. Це ж бузок!

Мабуть, це був лише збіг. Але такий дивний збіг. По шкірі пробіглись мурахи…

Я знову намагався запевнити себе, що ця записка адресована не мені. Але чомусь це в мене виходило погано. Не дивлячись на її досить таки приємний зміст, вона все ж трохи лякала мене. Хтось заходив до будинку, поки мене не було. Я звісно сам винний, що не замкнув двері. Але хіба це значить, що сюди можна вільно заходити? Та ще й ця таємнича людина. Що вона взагалі робила так глибоко в лісі? Нащо спостерігала за мною? Та й чому просто не підійшла відразу, а пролізла в будинок та залишила записку? А ще цей бузковий запах…

Від всіх цих думок, в мене розболілася голова. Дощ ніби закінчився, тож я вирішив подихати свіжим повітрям. Поставивши пусту, хоча все ще теплу чашку, на стіл, я піднявся до своєї кімнати. Від думки, про те що сьогодні тут був хтось незнайомий, з’явилося легке відчуття дискомфорту.

Закутавшись в ковдру, я відкрив вікно та вдихнув свіжого, нічного повітря. Саме те, що потрібно. Я обережно виліз та ліг на даху. Коли я закрив очі, голова почала боліти ще сильніше. Я подивився на небо. Не дивлячись на те, що тільки що був дощ, на небі не було жодної хмаринки. Була повня, тож на вулиці було досить світло. А ще небо було дуже зоряним.

Зорі. Крім того, що вони чарівно гарні, вони ще мають велику силу. Якщо деякий час дивитись на них, замислюєшся про те, як їх багато; про те, що більшість з них вже може й мертві, але промені світла, яке вони випромінювали, все ще летять кудись у відкритому космосі. Починаєш розуміти як вони далеко, розумієш наскільки величезний цей всесвіт та наскільки дрібний ти.

Вперше я подумав про це, коли навчався у восьмому класі. Я тоді вперше закохався, у дівчинку з паралельного класу.  Думки про неї майже не покидали моєї голови. Я навіть намагався писати їй вірші. Але сказати про це їй, я не наважувався. Чомусь я дуже сильно боявся, що вона відмовить мені, і я ,мабуть, згорю з сорому прямо на місці. Я розумів всю нелогічність цього, але не міг нічого з собою зробити.

Одного разу я затримався в школі, і коли повертався додому, на вулиці вже було темно. Задумавшись про щось, я не помітив, як ступив на лід та, підсковзнувшись, боляче упав на спину. В портфелі щось тріснуло, але я не звертав на це уваги. Я дивився на небо, на якому були тисячі, якщо не мільйони зірок. Не знаю як довго я там лежав, неначе зачарований. Здається плину часу я не відчував. Аж раптом на небі з’явилася падаюча зірка, немов розрізаючи його на дві частини. Саме тоді в моїй голові з’явилися думки про те, наскільки незначні мої проблеми в масштабах всесвіту. Яким не розумним був мій страх зізнатися в почуттях. Навіть, якщо виявиться, що вони не взаємні, то я звісно засмучусь, та з часом це пройде. Але якщо я теж їй подобаюсь… Від однієї лише думки про це, моє серце радісно забилося частіше. Ми зможемо разом гуляти містом, їсти морозиво на березі річки, та ходити на стрічки Міядзакі, які зараз показують в кінотеатрах. Я буду піклуватися про неї та берегти, адже той, хто довгий час був один, добре розуміє важливість того тепла, яке люди дарують один одному обіймаючись, та говорячи ніжні слова.

Наступного дня, я знайшов її у шкільному коридорі. Набравшись рішучості, я все таки підійшов до неї, та тремтячим голосом і не наважуючись дивитися в очі, запросив в кіно. Піднявши погляд, я побачив в її смарагдових очах тінь смутку та незручності. Я зрозумів, що «Мандрівний замок», я сьогодні буду дивитись один…

Здійнявся теплий вітер, зігнавши залишки дощових краплин, які залишалися на листі дерев. Вони падали на моє обличчя, відганяючи сумні спогади. Вирішивши, що потрібно пройтися, я закутався в ковдру, зістрибнув з даху і пішов в сторону водоспаду.

Дощ, ніби змив з дерев весь бруд, який накопичився там за цей час. І тепер гуляючи чистим лісом та дихаючи нічною свіжістю, я відчував як погані думки покидають мене і йдуть кудись вслід за дощем. Мої ноги трішки промокли від капель дощової роси на траві, але мене це не хвилювало. Ніч сьогодні була дивовижно теплою.

Через декілька хвилин я почув знайомий шум води і пришвидшив свої кроки. Вийшовши до озера, в мене відразу перехопило подих. Зі скелі відкривався чарівний краєвид. Мільярди зірок, за якими я спостерігав, лежачи на даху, відбивались у спокійній воді озера. Вони були скрізь. Я обережно заліз на те місце, де сидів сьогодні вдень і зачаровано дивився. Через деякий час відголоски тих спогадів про дівчину зі школи знову наздогнали мене. Переді мною зараз було просто неймовірне видовище, і мені дуже хотілося поділитися ним з кимось. Але в мене нікого не було. Знаходити друзів в мене виходило погано, що вже й говорити про дівчину.

Несподівано самотність сильно почала давити на мої легені. З’явилося нестримне бажання, щоб хтось зараз сидів поряд, і можливо навіть тримав мою руку. Відчувати своїм плечем тепло чужого плеча. Людину, з якою можна дивитися на зорі. Бо зорі набагато тепліші, якщо дивишся на них не один. Я подивився на місяць: