Розділ 3

Мені стало лячно. Звісно в записці не було нічого страшного, навіть скоріше навпаки, слова були приємні, але ж я знайшов її в своїй кімнаті. В пустому будинку! Я ще раз оглянув кімнату, та під наляканий стукіт серця, підійшов до вікна. Роздивляючись дерева, які зараз омивали своє зелене листя під дощовими краплинами, я ніби намагався побачити там щось, або когось. Не так я уявляв собі цей довгоочікуваний відпочинок. Від думок про те, що хтось в цьому лісі може стежити за мною, та навіть пролазити до будинку, по шкірі пробіглись мурахи. Якоїсь миті мені навіть захотілося назад додому, до батьків.

- Заспокойся! Давай думати логічно – від хвилювання, я почав розмовляти сам з собою – По-перше: сам же винний, що пішов з дому та не замкнув двері. От і не треба дивуватися, що до будинку хтось міг увійти. По-друге: можливо ця записка адресована зовсім не мені. Хтозна скільки часу вона пролежала на тому стільці. Ми ж не перші, хто орендує цей будинок. Та й до водоспаду від будинку веде стежка. Впевнений, що кожен, хто жив тут ходив до нього.

Запевнивши себе, що це все просто смішний збіг, я трохи заспокоївся. Та неочікуваний голосний свист на першому поверсі змусив мене здригнутися. Я побіг донизу. То був всього лише чайник. Я навіть не звернув увагу,що на ньому був свисток.

Я поклав до чашки пакетик чаю та три кусочки цукру і залив водою. Потім пішов, і все-ж замкнув двері на замок. Думки про те, що тут міг хтось побувати, все ще лякали мене. Я закутався у ковдру, взяв чашку та сів на диван. Ковдра мала якийсь дивний, проте такий знайомий, запах. Так пахло вдома в дідуся.

В дитинстві мене часто відвозили в село, на все літо. Мені там подобалось. Там було тихо і спокійно. Не було постійного шуму автомобілів, замість нього був приємний шелест каштанового листя. У дідусевому дворі росло цілих три каштани. Я полюбляв лежати на землі під ними і дивитися як вітер колише широке листя. Але дідусь завжди проганяв мене, кажучи, що зараз в мою голову прилетить каштан і розколе її, наче горіх.

Часом ми їздили до річки. Дід виводив із сараю старого велосипеда, саджав мене позаду себе і казав широко розставляти ноги, бо якщо нога попаде в колесо, то більше не буде в мене ноги. Зробить дід мені дерев’яну і буду я піратом. Я сильно цього боявся, і тому розставляв ноги так широко, як тільки міг. Зі сторони це, мабуть, виглядало смішно. Приїхавши, я деякий час розминав онімівши ноги, поки дідусь в цей час, неначе старий фокусник, витягував із кущів старого човна. Він садовив мене на носа, а сам сідав на весла. Ми спускались по течії вниз, я любив перехилятися за край човна і роздивлятися рибок, які плавали між водоростей. Я був зачарований їх підводним життям.

- Богдане, якщо ти зараз випадеш, я діставати тебе не буду – голос діда, такий строгий і ніжний водночас, повертав мене до реального життя – будеш жити там зі своїми рибами.

Я обережно повертався до своєї лавки в човні і починав розглядати життя на берегах. Підводний світ дуже гарний, але жити мені там не хотілось. Коли на березі починали виднітися корови, я розумів, що ми на місці.

- Доброго дня, Богданчику – побачивши наш човен, до нас вже поспішала бабця Марія, з баночкою теплого молока в руках.

- Богдааааанчику – передражнював її дід,  з широкою посмішкою на обличчі – а зі мною навіть не привіталася. А може я теж хочу таких ніжностей, Маріє?

- Та тьху на тебе, Омельку – злилася баба Марія, хоча я бачив, що очі в неї посміхаються – Запізно вже для ніжностей. Раніше треба було думати.

- Не знаю як ти, а я ще парубок хоч куди, ти лише глянь який в мене картуз – дід полюбляв вихвалятися своїм картузом. Він був у нього чорний з червоною стрічкою, за яку він завжди застромляв якусь квітку.

- Ой, ти хоч-би онука посоромився, парубок. Тримай молоко, доки ще тепле, та пливи звідси, щоб я тебе не бачила.

- Тю, так а що його соромитись? Зараз ось я тебе засватаю, а потім попливемо йому вже жінку шукати. Так же, Богдане – сміявся дідусь, а я засоромлено відводив погляд вдалину річки.

Ми забирали молоко, розвертали човна, та пливли назад додому. Жінку ми тоді мені так і не шукали.

Іноді, теплими, літніми ночами ми з дідом спали на вулиці, на великій копиці сіна.  Ми роздивлялися зоряне небо, вишукували якісь сузір’я, та чекали доки якась зірка впаде. Дід вкривав мене якоюсь колючою, але теплою ковдрою. Та ковдра мала запах точно такий же, як у цієї, у яку я кутався зараз.