Розділ 2

На вулиці було спекотно. Здавалося, що Сонцю набридло спостерігати за нерозумними людьми, і воно вирішило подивитися, як вони розтануть, наче кульки пломбіру. Але, завернувши на лісову стежку, яка вела до будинку, я відчув різницю. Змінилося все: звуки, запахи, відчуття і що саме головне – з’явилася рятувальна прохолода.

Я їхав і насолоджувався красою зеленого листя, запахом сирої, після дощу, землі та співом птахів. Раптом, мій погляд впав на щось дивне, що лежало під кущем. Щось, що виділялося на фоні літнього лісу, своїм синім кольором. Різко зупинившись, та поклавши велосипед на землю, я, випадково, зруйнував мурашник. Його дрібні жителі відразу забігали на місці, де мить назад був їх будинок. Раптом, відчувши себе дуже винним за це, я дістав з рюкзака рафінований цукор, який  взяв з собою з дому і поклав його біля мурашника, наче вибачаючись за свою неуважність. Навіть не знаю, що подумали б люди, якби побачили мене зараз. Але ж я дивак, і зараз в безлюдному лісі. Я посміхнувся.

Згадавши, про загадковий предмет, який привернув мою увагу, я піднявся та підійшов до куща. То було «Кульбабове вино». Книга, яку я перечитував декілька разів, яка дуже сильно вразила мене. Книга, в якій ховається літо. Книга, якою можна дихати. Але що вона тут робить? Судячи з вигляду, загубили її недавно. Це мене трохи засмутило, я надіявся, що тут зовсім не буде людей. Але якщо ця людина читала Бредбері, то можна було б спробувати, поговорити з нею про враження від книги.

Трохи постоявши, і впевнившись, що поряд нікого немає, я вирішив взяти її з собою, так як на небі з’являлися дощові хмари. Шкода буде, якщо така книга зіпсується. Піднявши велосипед, я продовжив свій шлях. Через деякий час, я побачив його, затишний маленький будиночок, в якому я проведу все літо. Поставивши велосипед біля стіни, я дістав ключі, і з завмиранням серця, відчинив двері.

Переступивши поріг, я опинився в невеликій, але просторій кімнаті. Дерев’яні стіни та підлога, дивлячись на які, згадувались затишні таверни з фентезі, в яких, за кухлем елю, можна почути багато захоплюючих історій від шукачів пригод. Підлогу вкривав м’який, темно-зелений килим. Біля стіни стояла газова плита з під’єднаним до неї балоном. На плиті стояв чайник. Під вікном - круглий, дерев’яний стіл та чотири стільці. В кутку кімнати я побачив камін. Будинок мені подобався все більше. Напроти каміну стояв старий диван, кольору кавових зерен. Трішки далі були якісь двері, та сходи нагору. В будинку було дуже спекотно, тож я відкрив вікно, кинув рюкзак на диван, та вийшов на вулицю.

Крім стежинки, якою я приїхав, була ще одна, яка вела кудись вглиб лісу. Я вирішив піти по ній. Так приємно було нарешті покинути місто і просто блукати поміж дерев. В цій частині лісу трава була вищою, я міг йти та торкатися її руками, не нахиляючись. Іноді, серед всієї цієї зелені, зустрічались різноманітні яскраві квіти. Я заплющив очі, та прислухався до співів пташок. В місті такого не почуєш. Десь вдалині чулося постукування дятла. Здавалося, ніби він задає ритм для мелодії пташиного хору. Раптом подув сильний вітер. Дерева сильно захиталися та зашуміли. Це виглядало трохи моторошно, але чаруюче. Я дивився на це і не міг відвести погляд. Вітер приніс якийсь дивний, але приємний запах. Це було щось знайоме. Бузок. Я був впевнений в цьому, бо він ріс біля нашого будинку. Але зараз середина червня, і він уже не має квітнути. Це було дивно. Я вирішив, що мені здалося, закрив очі, та насолоджуючись співом пташиного хору, пішов далі.

Трішки пройшовши, я натрапив на берег невеличкої річки. По сильній течії та шуму десь вдалині, я зрозумів, що десь поряд є водоспад. І справді, пройшовши по течії деякий час, я вийшов до високого скелястого урвища, з якого відкривався просто неймовірний пейзаж. Річка стала водоспадом, який впадав у велике озеро. Навколо озера стояв густий зелений ліс, який заспокійливо шумів від поривів вітру. Водоспад, на вигляд, був метрів 10 висотою. Спочатку мені було лячно підходити до самого краю, але з часом, я подолав свій страх, знайшов зручне місце на скелі, та сів, звісивши ноги вниз.

Через деякий час, ліс зашумів сильніше. З’явився запах сирої землі. Пішов дощ. Я обережно піднявся, та пішов додому, вирішивши неодмінно прийти подивитися на цей краєвид якось вночі. Коли я дійшов до будинку, мій одяг можна був наскрізь мокрий. Я запалив камін. Пощастило, що поряд лежали сухі дрова. Набрав в чайник води, та поставив на плиту. Потрібно було перевдягнутися в щось сухе. Я взяв рюкзак, та пішов шукати собі місце проживання на все літо. Відкривши перші двері, я побачив простору кімнату, з двоспальним ліжком, шафою та двома тумбочками. Вирішивши, що це ідеальна кімната для батьків, я закрив двері, та піднявся вгору сходами. Там була ще одна спальня, набагато менша попередньої, але вона була на горищі. Я завжди хотів собі таку кімнату. Під стіною стояло двоспальне ліжко, над яким було велике, кругле вікно, з широким підвіконням. Настільки широким, що на ньому можна було сидіти. Ідеальне місце для читання.

Було чутно, як об дах будинку розбиваються краплі дощу. Я перевдягнувся у в’язаний темно-синій светр з довгим комором та старі, але дуже комфортні штани. Взяв чашку та коробку пакетованого чаю  з корицею, який привіз з дому. Чай біля теплого каміну, саме те, що мені зараз потрібно. На стільці в кутку кімнати, я помітив м’яку, блакитну ковдру

- Саме те, що потрібно – Я потягнув її, уявляючи з якою насолодою буду сидіти біля вогнища, закутавшись в неї, тримати в руках гарячу чашку чаю, та насолоджуючись потріскуванням вогню. Раптом з ковдри щось випало та закотилося під ліжко. Я поліз за ним. Під ліжком було багато пилу та павутини. Треба буде добряче тут прибратися. Діставши згорток, я побачив, що це була записка: