ІІІ

Довгий період мені було важко звикнути до великої кількости вільного часу. Хоч я і посміхалася, йдучи з офісу, та вихід на пенсію дався мені не легко.

Це була єдина втіха мого життя: я приносила комусь користь. Те єдине місце, де колись, ще після університету, мене прийняли як рідну, де я ніколи не сумувала і завжди мала з ким поспілкуватися. Хоч колектив повністю змінювався, разом із власником (на моїй пам’яті аж 5 разів), я завжди знаходила там рідних людей. Завжди поверталася додому якнайпізніше, останньою виходила з офісу, часто навіть замикала його, бо вдома чекала порожнеча. Сім’ї я не нажила, а з тваринами у мене відносини не привітні: тоді, у місті Стефана у моторошному провулку мене страшенно налякала кішка, вона досі сниться мені у кошмарах, а собак я боюся з дитинства. Инших тварин я не бажала заводити.

Після звільнення я довго нудилася, не могла знайти собі заняття, яке хоч на половину могло б замінити мені улюблену роботу. Та так і не знайшла. Я захворіла. Розуміла, що справа йде до закінчення історії.

Ось така сумна history of my life, яку я ледь дописую, сидячи на кухні у своїй порожній, заповненій сумом квартирі.

Піду я ляжу та спокійно засну назавжди.

• У тебе Маша підростає – ледь розчула тихесенький чужий, але водночас такий знайомий, голос.
• Що? – знайшла в собі сили відповісти я, але досі не бачу кому.
• Кажу: у тебе каша підгорає! – промовляє чоловік підходячи.

Я розплющую очі і усвідомлюю, що знаходжусь у якійсь абсолютно невідомій мені квартирі, на кухні.

• О, Боже мій, каша! – закричала я, прибираючи каструлю з вогню.
• Ця вагітність якось по-иншому протікає, кохана! Чи може ти знову фантазуєш? – сказав він, обіймаючи мене ззаду.

Я схилила голову і побачила у себе чи малий живіт.

• Так! Все гаразд, любий. Дякую – з усмішкою сказала я. Слова якось самі лилися з мене. Я абсолютно не розуміла, що кажу.
• До речі, я прочитав твою останню історію. Вона якась занадто сумна. Наша найкраща! – і цілує мене у щічку. – Все! Я вже побіг! Буду за тиждень! Тоді і відсвяткуємо наш день. Все ж таки олов’яне весілля.

На цих словах я повертаюся і бачу профіль усміхненого Стефа, що біжить обіймати дітей перед від’їздом.