ІІ

Цю історію згадувала я ще не одну сотню разів. Той нахаба Стеф засів в моїй голові на довгий час.

Одразу ж після зустрічі, того ж дня, я поїхала з міста і більше ніколи туди не поверталась, хоч місто мені і сподобалося. Степана я більше не бачила, але в моїх думках його вистачало.

Повернувшись до столиці, я відчувала себе ще більш самотньою, ніж була до того. Університет мені перестав подобатись, гуртожиток став якимсь чужим, а я відлюдькуватою.

Так тягнулися місяці: у самотності і з холодом у душі.

Я щодня згадувала його. І чим далі, тим більше задумувалася: «А що було б, якби я не втекла?», «А чи могло би бути по-иншому?». І починала фантазувати. Найцікавіші варіанти навіть записувала.

Нікому: ні рідним, ні знайомим, я не розповідала цю історію. Про неї знає лише він і я. Хоча… Щось я сумніваюсь, що він мене запам’ятав, думаю: не єдина. Але, можливо, єдина, яка відмовила. Про це я теж думала не раз самотніми вечорами.

Так проходили роки навчання. Всі торочать: «Студентські роки – найкращий період життя! Розваги, помилки – незабутні спогади!». А мої студентські роки – один сум… Але, незважаючи на те, що я була сама, вони минули доволі швидко.

На диво, я майже одразу знайшла роботу за фахом.

Йдучи у перший робочий день до офісу, я плекала надію знайти хоч одну рідну мені душу. Колектив виявився дружнім і привітним. Я не очікувала віднайти стількох хороших і вірних людей.

Але з часом більшість відсіялася: хтось занурився у побут, хтось працює за кордом, а хтось настільки змінився, що гидко було і спілкуватися. Залишилися лише найближчі, але і ті через роки загубилися …

Роки йшли, оточення меншало, а я ставала все більш самотньою…

Одного дня до мого робочого місця підійшов секретар:

• Вас до свого кабінету запрошує керівник – продекламував він мені.

Я вже знала, що йду на звільнення. Так і сталося. Він довго не міг підібрати слова, тому я йому допомогла:

• Вас не має мучити сумління! Я вже застара для цієї роботи. Я і так тут на довго затрималася – сказала я посміхнувшись.
• Дякую Вам! – з такою ж лагідною усмішкою промовив він. – Ви справді ветеран своєї сцени!