І

«Напружуються мої палянички дай Боже, блукаючи незнайомим містом о такій порі. Накачаю таку дупцю, що всі дівчата в універі заздритимуть! Мда ... Перспективка так собі ... Краще б я сиділа в своєму рідненькому гуртожитку і не вилазила звідти! Так ні ж! Мені захотілося розвіятись! Ще й … »

Щось темне пробігла збоку поміж будинками.

• Ааа... ! – заволала я. Здавалося: більше ніколи не заговорю, здавалося: викричала увесь голос.

«Так! Заспокойся! То був просто кіт. Заспокойся! – утихомирюю свою уяву. – Та заспокойся ти вже, перелякане дитя! Звісно «перелякане»! Хто ж тут не злякається? – починаю, як завжди, розмовляти сама з собою. Добре, що хоч не в голос. – Блукаю тут чужим містом поночі, все закрито, вулиці не освітлюються – жах! А найстрашніше: не знаю куди йду! Якийсь стрьомний райончик... – аж змерзла, зайшовши у цю, здавалося б, безкінечну вулицю. – Урааа! Я бачу світло! Нарешті! Хоча б щось!» – ейфорія затьмарює мені очі.

Підходячи ближче, я змогла побачити не просто світло, а навіть край вітрини. Ще трішки підійшовши, стала перед самим входом. На вивісці: «Червона шапочка».

«Мда ... – подумала я собі, – явно тут не казочку розповідають відвідувачам ... »

Але ж як хочеться пити! Мені здається мою спрагу не можливо загасити навіть з пожежного шлангу! Але що ж робити? Треба заходити! Може тут буде хтось нормальний та підкаже мені дорогу?

Відчиняються вхідні двері закладу і до моїх вух долинає гучна музика. Навіть не можу розібрати, який це стиль...Рок? Панк? Чи може взагалі якийсь поп?

На вулицю виходять двоє дебелих чоловіків.

• Хей, красуне! Заходь до нас!...

Що вони казали далі я не розчула, та й, сказати чесно, не надто і вслухалася.

Звісно, я буду заходити! Я вже декілька годин блукаю містом у пошуках свого хостелу, а телефон по-зрадницьки мене покинув, сказавши: «На Вашому пристрої залишився 1%».

• Дай мені води! – нагадує про себе організм.

«Фуф, все! Зібралася з силами, з думками. Ходімо!»

Відчиняю двері і бачу бар. Він був занадто автентичний, як на мене. Нуу... Або в цьому місці просто не робили ремонт десь з року народження моєї бабусі. Зайшовши, я відчула, що погляди усіх присутніх різко впали на мене. Але мені все одно! Я зайшла сюди попити води і запитати дорогу! Сама шокована своєю відвагою. А ще наївністю.

Підходжу до барної стійки. Вирішила бути культурною.

• Доброго ... Еем ... Доброї ночі... – привіталась я. Та мене ніхто не почув. – Доброї ночі! – повторюю вже голосніше.
• Крабе! – заволав хтось на усю залу. Але відвідувачі навіть не звернули увагу: як гомоніли, так і гомонять.
• Га? Що? – озивається другий. Схоже, це його кликали так, що я ледь не оглухла.
• Досить пиячити! Ти на роботі! До бару дівчина підійшла! – крикнув той ще голосніше.
• Га?!
• Кажу ... – крикнув і одразу ж замовк. Схоже, пан подумав, що немає сенсу кричати. Тож, встав зі свого стільця і пішов на місце бармена.

Хлопець, що підійшов до мене замість того Краба, виявився доволі симпатичним, а що здивувало найбільше: увічливим.

• Доброї ночі, міледі. Що Вас занесло о такій порі в цей район? – видно, що він не бармен: не одразу впарює свої послуги. Але він так люб’язно запитав, що мені аж захотілося йому розповісти правду. Можливо, це той «нормальний», на якого я сподівалася, стоячи перед входом? Сказати чесно, зайшовши, я зневірилася.
• Доброї. Налийте мені, будь ласка, склянку води.
• Звісно. Але Ви, все ж таки, не відповіли на моє запитання.
• Я заблукала ... – щиро зізнаюсь я. – Я просто у відчаї... Не знаю: де я і що робити ...
• Нуу... Я одразу зрозумів, що Ви не тутешня: місцеві дівчата не заходять в цей район навіть удень. Куди Ви йшли?
• Мені потрібно у хостел. Але...
• Хостел на Діви Марії?
• Так! – скрикнула я. І знову всі затихли, подивившись на мене. Чому коли кричали чоловіки ніхто навіть оком не мигнув? – Але як Ви здогадались? – з недовірою вже дивлюсь на хлопця, який щойно подав мені воду.
• Цей хостел знаходиться на иншому краю міста і часто такі як Ви блукають у протилежному напрямку, це по-перше. По-друге, в цьому хостелі зазвичай зупиняються приїжджі. Чомусь всі обирають саме його. – моя недовіра до хлопця зростає і, схоже, він це помітив. – Заспокойтеся! – через сміх сказав він. – Я бачив Вас сьогодні зранку біля рецепції. – чомусь я йому повірила. –  Таку красуню не можна не запам’ятати! Давайте я Вас підвезу туди - люб’язно запропонував він.
• Якщо чесно, я б не відмовилась – здається, мої очі засвітились в той момент.
• Ходімо. Довезу Вас з вітерцем!

Я встала і пішла до виходу.

• Все, братво! Я полетів! – почула я позаду себе голос рятівника, а у відповідь дикий свист. І, чомусь, мені різко захотілося, аби це був просто якийсь сон, страшний сон. Не сказала б, що раніше фанатіла  від свого становища, але...