Глава 16

Ніщо так не підіймає з ліжка, як звук пострілу під твоїм вікном. Я не те слово підірвалася, я підлетіла.

- Килина!!! – перелякано крикнув Тимофій.

- Я тут! – влетіла я у двері й застогнала від яскравих відчуттів.

- Що це? – перелякано витріщався він на мене.

- Не знаю. Зараз вийду й перевірю.

- Там стріляли… Не ходи, - зачастив він.

- Гей! Не лякайся. Це якась дурня й зараз я перевірю що це й ми все вияснимо.

- А якщо там… - виразно повів він очима, - стріляють…

- Так, ми не на Дикому Заході. Посидь спокійно. Я дізнаюсь і відразу повернусь.

- А може Рубісу подзвонити? – кинув він мені у слід пропозицію.

- Тимофій, я буду обережна. Все. Почекай трішки.

Й залишивши наляканого Тимофія, я жвавенько пострибала сходами. Накинула на себе куртку й вискочила на двір. Найперше, почулася брудна лайка. Тремтячими пальцями натягнула куртку біля горла. Видихнула й пішла на те соковите матюччя. Голос здався знайомий.

- Рубіс?! – позвала я. – Що відбувається?- про всяк випадок повідомила я свою присутність й завернула за куток будинку.

Мати Божа! На газоні лежав труп. Поряд якого стояли Рубіс і сусід Петро з рушницею в руках.

- Це що? – пискнула я.

- Килина, - заметушився Рубіс, - тут таке трапилося…

- То що? – простогнала я, побачивши кров довкола.

- Так, це…то..ну це…

- Та козел то, - зло сплюнув дядько Петро. – Думаю, що то баби Марини скотиняка.

- Ви, що козла застрелили у мене на подвір’ї??? – ніяк я не могла збагнути побаченого. Ні, я чудово бачила мертву тварину, але…але ЯК?

- На камерах знову було щось видно. Я набрав Петра й ми з ним удвох прибігли до твого будинку. А тут це знову ходило на двох ногах. І ми тоєчки…трохи запанікували…- видав своє пояснення Рубіс.

Я потрималася за голову, потім за серце…Це все було за потоком моєї свідомості й здорово тріпало нерви, які вже, здається, самі себе розпочали калібрували під задану дійсність.

- Я від вас шизію…- перебігла я поглядом з одного учасника дійства на іншого.

- Та, що ми…Де це видимо, щоб клята коза на двох ногах бігала? – розпинався Рубіс.

- Якого дідька вона взагалі не в хліві, - підтримав обурення Рубіса дядько Петро.

- Та труба!!! Господи, ви що навсправжки думали, що це сам САТАНА тут бігає? То риторичне запитання, - спинила я себе. – Мовчіть. Я зараз заспокою Тимофія, а ви дайте мені план дій, що з ЦИМ далі робити? Бо в мене на подвір’ї лежить мертва коза…

- То козел, - поправив мене Рубіс.

- І в тієї КОЗИ є господар, - рявкнула я. – А мені ще тільки розбирань за козу не вистачало…ТФФ!!!- нервово помахала я руками, усвідомивши, що буде далі.

- Та в дідька вона в тебе на подвір’ї шлялася? – заголосив Рубіс.

Я повернулася й почвалала в дім. Різко розболілася голова, душа і нерви.

- Тимофій – це я, - крикнула від дверей й пішла до нього.

Хто ж мене слухав? Тимофійко сидів, як миша під віником й варився у власному перелякові.

- Рубіс з дядьком Петром застрілили у нас на подвір’ї козу баби Марини, - швиденько я вивалила на нього корисну інформацію.

- ГА?! – оторопіло моргнув він.

- Коза ходила у нас по подвір’ї на двох ногах й вони подумали, хоча якби подумала, то по козах би не стріляли, - трагічно спинила я себе. – Їм ввижалося, що то біс чи демон й вони, як справжні рятівники спочатку стріляли, а потім думали…Так, що я йду туди до низу розбиратися що з тим тепер робити, а ти спробуй ще відпочити, або посидь, можу тобі щось принести.

- Вони, що справді застрелили козу?

- О, так. Коза мертва, - приречено підтвердила я.  

- Капець! А що тепер буде? – запитливо витріщився він на мене.

- А чудове запитання! Піду розбиратися з тим лишеньком.

- А можеш мені допомогти у ванну сходити й ноутбука увімкнути?

- Звісно!

Підкотила крісло й допомогла йому перебратися на нього та довезла його до ванної кімнати. Потім знову допомогла йому перебратися на ліжко, увімкнула ноутбук й сходила на кухню зробила кілька бутербродів й налила компоту.

  Свій другий вихід на вулицю я вже робила спокійно. Там нічого не змінилося. Рубіс з дядьком Петром сумували над трупом тварини.

- І що робити далі? – поцікавилася я у чоловіків.

- Зараз прийде баба Марина, - тяжко зітхнув Рубіс.

- До чого мені готуватися? Поліція, сльози, крики, прокльони, насмішки усього села?

- Ой, не накручуй себе, - відмахнувся від мене Рубіс. – Все вирішимо.

Й це вирішення всього затягнулося на добрих дві години. Спочатку прибігла баба Марина. Голосіння, причитання й добила мене її фраза : «Я знала, що тебе хтось вб’є!!!».