Глава 15

Зранку приходить смс від Дениса й слідом він набирає сам. Погоджуюсь на сьогодні й кажу, що буду в Києві годин за п’ять. Збираюсь в гарячці, роздаю  усім цінні вказівки, слізно впрошую Рубіса побути кілька годин з Тимофієм. Й кидаюсь до столиці.

  Голова зайнята поточними проблемами. Прораховую, що мені ще потрібно забрати з квартири, що придбати найближчим часом, що вирішити, як, куди й коли…

  І день я промотую в ритмі скаженої білки. Благо, Денька дійсно все організовує й мінімум часу ми витрачаємо на оформлення паперів.

  Мій телефон розривається. Десяток дзвінків від Лагоди, Рубіса, Дани й так усіх по черзі. Закриваю очі. Збираюсь й розпочинаю з Дани й видихаю з полегшенням почувши, що у них все контрольовано, хоча й була одна ситуація…

  Далі Рубіс, той активно щось пережовуючи, прозвітував, що пост прийняв й встановив додаткові ліхтарі навколо мого будинку. Певно, як нульовий пацієнт пандемії з чортом\козлом\демоном, він таки мав трішечки відчуття провини. А так, як я була зовсім не Атлантом і не готова була нести весь світ на своїх плечах то епопею з містичною складовою я скинула на нього. Й Рубіс, як дитинка, яка не догуляла у війнушки, розважався, що було духу. Він навіть висунув нову версію загадкових слідів, яка фактично прирівнювалася до відомого мемчика «У всьому винні бобри!». Закотила очі й попросила добра, тепла, терпіння й сил!!! Затим набираю Андрія.

- І я можу поцікавитися, де ти? –  умокає він мене у свою їдучість, як картоплю фрі у соус.

- І тобі вітання! Повертаюсь з Києва. А що у нас трапилося?

- З Києва? – задумливо так прозвучало. – І що Київ? Уже плануєш повернення?

- Ні! Про повернення поки мова не йде. Займалася справами. Так, що трапилося?

- У нас трапилася відсутність моїх добрив й насіннєвого матеріалу, - шипить він.

- Я працюю над цим питання. Завтра оплатимо рахунки.

- Чудово! Чому в тебе вдома Рубіс? – раптом ошелешив він мене запитанням.

- Бо я його попросила приглянути за Тимофієм. А що ти робив в моєму домі? – здивована, перепитала я.

- Тебе шукав. Ти так загадково зникла. Тут була, а тут вже тебе немає…

- Ясно! – бовкнула я, хоча мені нічого не ясно було. – Все гаразд! І завтра я вже буду на роботі.

- Я дуже на те сподіваюсь…

І у мене ще раз дзвінко відпала щелепа. Та, що відбувається?

- У нас точно все гаразд? – про всяк випадок перепитала я.

- Я б у тебе це хотів запитати. Бо коли ти так хутко зникаєш, то це не вселяє віри в те, що у нас все гаразд.

- Андрій, компанія зараз справді переживає не найкращі часи. Але у нас є ще запаси, реалізувавши які ми покриємо наші поточні витрати. Ми не стоїмо на краю безодні. Я, сподіваюсь, що ми зможемо з гідністю пережити цей складний період. Й питання навіть не у моєму керуванні, а в тому, що мені дісталися старі, витратні проблеми. Минулий рік не був успішний для компанії, а елеватор потягнув значно більше, аніж було розраховано від початку. І на виході - дефіцит бюджету. Й ці довгі розмови з тобою, не тому, що я щось тобі не довіряю, чи перевіряю, чи що там ще…

- Зрозумів, - шумно видихнув він. – Справи у нас не дуже. І що ти робила в Києві?

- Гроші шукала, - огризнулася я, втомлена від його прискіпливості.

- Знайшла?

- Знайшла.

- Слухай, ти ще більшої дурні не нароби, - посопів він мені в трубку.

- Дяка, за турботу, - прошипіла я, бо ці підозри в моїй повній безпорадності, сильно так уже розпочинали дратувати. Я вже прямо відчувала, як невдоволення, яке добротно накопичилося вже готове було податися у відкрите плавання.  І чомусь критика зі сторони генія агрономії зачіпала найбільше. – Андрію, а уточни, будь ласка, якої ти дурні від мене очікуєш? А то мало чого, раптом ще розчарую тебе у твоїх очікуваннях.

- Не знаю, - рипить він. – Просто від тебе вібрує відчуття напруги…А таке, зазвичай, добром не закінчується.

О, - слабко пискнула я, - то ти за мене дійсно хвилюєшся…- й чогось усвідомлення цього вибило мене з колії. Від гріха подалі, я з’їхала на обочину й зупинила машину, – Гаразд, - видихнула я, - останнім часом на мене дійсно навалилося всього забагато. І я неідеально з цим усім справляюсь. Але підстав для хвилювання немає. Дива не трапиться й за один день я не перетворюсь в супер директора, але я постараюсь з усім розібратися й працювати якомога краще, якщо ж у мене це не буде виходити, ми пошукаємо людину на цю посаду. Зараз я опираюсь на тебе і твоя допомога мені дуже важлива. І мене дещо непокоїть, що ти від мене чекаєш якогось божевілля…

- Бо ти на межі. Чого від тебе ще чекати, що ти млинців насмажиш? – буркнув він.

І, як та нещасна рибка, яку викинуло на берег, я тільки відкрила й закрила рот й пережила параліч здорового глузду. От чого я від життя не чекала, то це від Лагоди аналізу й визначення мого психофізичного стресу. Терміново захотілося уточнити, а хто мені того стресу додає? Але тільки спокій дозволить мені тримати контроль над ситуацією, а то ми так далеко зайдемо. ТА!!!ДО!!!КВІТОЧКИ!!!ВСЕ!!!ЙОГО!!! Доля, невже ти в мене так віриш? Бо вже б здавалося, що гірше бути не може, то ти це сприймаєш, як виклик й показуєш мені, що ОТАК в мене ще не було!!! І що робити, чи то піти зізнатися у нервовому зриві, чи то переконати хлопа у своїй адекватності? ДЕ МІЙ ДУБ???