Глава 13

   Дана сьогодні запізнювалася. Відповідно і я запізнювалася й вже пританцьовувала від відчуття, як лине час, коли чекаєш, то ті стрілочки ледь повзуть, а от коли поспішаєш, літають з ракетною швидкістю.

- Пробачте! – влетіла Дана. – Тут просто дещо сталося. Я тут знайшла ось що…- і вона продемонструвала мені кошеня, яке активно дерлося з її рук.

- Ага! Супер! Обід в холодильнику. Якщо якісь питання, то я на телефоні. Я запізнюсь і побігла.

 Весна цього року була напрочуд холодною. Але посівна невпинно наближалася.  І аграрії перебували у «двіжі». Бо, наразі, головна проблема агронома, коли ж можна буде вийти в поле.

   Дорогоцінний агроном висів у мене над головою хмарою, в мене від нього уже реально розпочинав дах протікати, й тягав до мене все нові рахунки. На ціни добрив я вже готова була з валер’янкою дивитися. Вони полишили в моїй душі слід і запитання, а що дорожче добрива чи якутські алмази? Паливо теж традиційно почало рости в ціні. І логістика здорожчала…Здається, що тільки я одна була дешева, як пучок петрушки.

   Ми всоте з Лагодою ганяли технічне забезпечення, забезпечення насінням, добривами, засобами захисту та іншими ресурсами. Мені знову повторилося, що сівба проведена в оптимальний період, завжди дає свій результат. Наприклад, квітневі посіви ярого ячменю не дають результатів, краще засівати його в березні. Також, що не варто нехтувати й хімічним захистом насіння від пошкодження ґрунтовими шкідниками й фітопатогенами. Я страждала, щось просила здешевити, але підписувала рахунки. Андрій, своєю чергою, всяко демонстрував, як йому складно з остолопиною працювати, котра навіть не розуміє важливість своєчасного обробітку ґрунту.

  Й ми знову терзалися, як можна оптимізувати наші технології. В якусь мить дискусія вийшла за межі. Андрій підірвався з-за столу, наволав на мене, що я нічого не тямлю в справах й грюкнувши дверима кудись вибіг.

   Побилася потилицею в стіну. Мене вже теж підривало від цих боргів, проблем й питання де взяти гроші. Він може бути сотні разів правий, але на рахунку грошей немає. Я з місяць на місяць балансую на межі нашкрябати гроші на виплату податків, заробітних плат, комунальних і найнеобхіднішого без чого настануть повні вафлі з кремом. Я можу зрозуміти його обурення, бо це як відібрати у бухгалтера програму й дати на заміну дерев’яну рахівницю, але….

- Туди до лиха! – бурмочу й втомлено розтікаюсь на кріслі. 

Нічого. Зараз я заспокоюся, подихаю, помрію про прекрасне майбутнє, надихнуся, а потім піду знайду цього невротика й ми подумаємо, як можна зекономити.  

  День вдався. В кінці дня, мене вже теліпало й додому я приїхала падаючи з копит. Що не кажи, а таки має в нашому житті значення того, що ми робимо. Коли в тебе все виходить, робота гідно оцінюється й ти позбавлений турбот про насущне – ти літаєш. А коли в тебе копійки на рахунку, а проблем повно-повнісінько – ти відкриваєш нові межі депресії. Й ця навала проблем непогано так тисне і пригнічує. І я вже, здається, на всіх парах мчу в обійми комплексу неповноцінності. Бо тут я усім не така, бо я «вилізла з лісу й почала щось ліпити», ще й ці фінансові проблеми поїдом мене доїдають. І тих грошей, які я виділяю нам з Тимофієм на життя, теж категорично не вистачає. І як ці всі діри позакривати – я не знаю.

   Й коли в мене вже розпочинається дискотека ока, я переходжу на новий виток депресивних страждань. Життя ж не може спинитися лише на одному видові негараздів, воно ж полюбляє їх урізноманітнити…Букет він же вагоміше виглядає, аніж одна квіточка. Але все!!! На сьогодні самоїдства годі. Позитивне мислення говорить, що будь-яке переживання має термін придатності. Просто треба зачекати…і буде все до бульби. А поки вечеря.

   Наскладавши їжу на тацю я почвалала до Тимофія.  Пронизливий вереск Тимофія мене застав, коли я вже була майже біля дверей. З тацею кинулася в кімнату. Влетіла й на мить завмерла. Перед моїми очима улюблений ведмідь Тимофія смикався й повзав по підлозі. Вмить волосся стало дибки, а серце гайнуло з грудей. Тимофій незграбно скорчився на підлозі. Й тацю я випустила з рук й все на ній було з гуркотом розлетілося по підлозі, ведмідь теж стрибнув на місці від жаху я смикнулася й влетіла у стіну, а з тіла ведмедя показався чорний хвіст…потім лапа…і тільце самого кошеняти, яке чимдуж чкурнуло під ліжко.

   Я стою, майже зріднившись зі стіною. Стегно болить, воно «чьотко» зустрілося зі стіною. Ноги трусяться. Адреналін лупить в скроні. Мозок вимкнено, залишилися одні враження. І ті враження просто розривають мене на шмаття. Серце калатає так, що аж болить у грудях. 

- Я вб’ю це прокляте кошеня!!!

- Килина, - перелякано витріщається на мене Тимофій.

- Кіт! Цей бісовий кіт влаштував це реаліті-шоу полтергейста!!!! Та у мене мало клепки не повідпадали, коли я це побачила, - волаю я.  

- Килин, - знову жалібно позвав мене Тимофій.

Ошелешений й білий, як крейда, він, незграбно сидить на підлозі, бавить свою руку й безпомічно на мене втикає. І тепер я вже лякаюсь за нього.

- Ей, ти нормально? Не забився? – кидаюсь до хлопця.

- Н-налякався, - заїкається він.

- Я теж. Тримайся за мене. Так. А тепер підіймаємося.

Й спільними зусиллями вдалося повернути Тимофія на ліжко.

- Точно не забився? – вгляділася я в його занадто бліде обличчя.