Глава 12

- Килина!!! Килина!!!

Підірвало мене з ліжка голосіння Тимофія. Кинулася до нього в кімнату. Той сидів на дивані з дикими очима й побілілими губами.

- Що сталося? – вмить почали мої зуби вибивати третяка.

- Там…- прохрипів він, - хтось ходить.

- Де ходить? – перевела на нього чумний погляд.

- На вулиці. Я чув. Там біля вікна, - трусився він, як осичина.

- Добре. Я зараз вийду й подивлюся, - приречено погодилася я.

- Ні!!! – аж захлинувся він від емоцій.

Я енергійно двома руками потерла обличчя. Тяжко видихнула. Й тільки тоді поглянула на Тимофія. Він був просто згустком жаху.

- Тимофій, - спокійно заговорила я до нього. – Все гаразд. Якщо ти не хочеш, щоб я виходила, то я не буду виходити. Хочеш зателефоную Рубісу? Щоправда, не певна, що він мені зрадіє, - перевела погляд на годинник, - о другій ночі. Можу ще сусідів позвати?

- Ні! Але там дійсно хтось був. Я чув. Як хтось ходить. І ті звуки…Спочатку цок-цок, а потім наче хтось сміявся…Такий противний звук…І тоді стало моторошно.

- Гаразд! Завтра перевіримо. Я залишусь в тебе, добре?

Уже, як за звичкою, вмостилася біля нього. Так наче, щоб і поряд і не зачепити те багатостраждальне тільце. Ще трохи і я буду готова спати стоячи, як кінь, або як альбатрос буду спати під час польоту. На заспокоєння Тимофія пішло більше часу. Пережитий адреналіновий шторм не спонукав до здорового і спокійного сну. Щось бубоніла йому про собак. Сказала, що такими темпами нам хоч собаку заводь й ми пів ночі вирішували кого б хотіли завести. Зійшлися на тому, що алабай занадто великий, а усілякі кімнатні собачки занадто маленькі. Шляхом перемов дійшли до того, що найпрекрасніша собака -  лабрадор. Під моє бормотіння, що якщо це буде якась бійцівська собака я сама буду боятися повертатися додому Тимофій і заснув. Розпочинаю розуміти усіх мам, це таки реальне щастя, коли дитина засинає. Я вирубилася майже миттєво.

  Прокинулася під вовтузіння Тимофія.

- Пробач! – пискнув він.

- Норм. Вже встала.

Покосилася на годинник. Той показував на 8 ранку. М-м-м, як же я хочу спати. З цим хронічним недосипанням я вже скоро перетворюсь на втомлене, дратівливе й депресивне створіння, єдиною мрією якого буде просто виспатися і прокинутися по добрій волі. Але встала. Допомогла Тимофію дістатися у ванну й поповзла за кавою.

  Вранці, при світлі дня, вчорашні страхи видавалися надуманими й нереальними. Хоча сірість за вікном й робила відсилання, що там у ній може щось і ховатися. Але найперше – кава. І точно заведу собакена. Той хоч гавкати буде на якусь фізичну загрозу. Але ж Тимофієві ввижається, що там хтось ходить. І він може вдало продовжити думати, що то привиди чи ще яка нечисть. Й такими темпами я наближаюсь до бабок, знахарок і батюшки. Тьфу! Треба знайти психолога. Усі ми по-різному переживаємо горе. В цього кренделя так взагалі все у квадраті збільшується. Але ці розмови, що хтось ходить уже мене розпочинають лякати. Поки готувала сніданок, то набрала Рубіса.

- Галє? – пролунало у телефон.

- Здоров’я та довгих літ! Ти дуже зайнятий?

- Що сталося? – враз поцікавився він.

- Тимофію ночами здається, що хтось поряд ходить, - тяжко зітхнула я.

- Де ходить?

- Здається, що на вулиці під будинком, - терпеливо пояснила я те, що й сама не розуміла.

- Б-м-м! Десь через годинку забіжу, - рішуче заявив Рубіс.

- Чекаю.

Й з тацею корисного сніданку поповзла на другий поверх годувати те поранене оленятко.

- Я щось не хочу ще їсти, - пробурмотіло моє персональне покарання.

- Тимофій, сніданок заряджає тебе енергією на майбутній день. Якщо ти його пропускаєш, то втрачаєш заряд бадьорості. І організм твій не може потім впродовж набрати необхідні йому поживні речовини.

- Гаразд. З’їсти буде простіше, аніж слухати твої лекції.

- А ти мене прямо радуєш!!! – нахабно потріпала йому волосся. Він розсердженою кішкою зашипів на мене. І ми приступили до сніданку. Реально відчула себе матусею, яка намагається норовливе дитя нагодувати. А от зараз тішусь, як бабуся, спостерігаючи як її онучок наминає миску кашки на сніданок.  А бомбові у мене думки в голові водяться. Але я зараз вальну ще одну чашку кавусі, зберусь і як піду наварю дива…Бо тільки диво може врятувати ситуацію, що у нас склалася.

   Рубіс припхався через обіцяну годину. Влетів в хату, зустрівся з моєю задоволеною мордою, бо я собі в каву додала трішечки коньяку і життя заграло барвами. Покосився на мене. Скорчила незалежний писок.

- То, що у вас? – поцікавився він, принюхуючись.

- Кави? Моєї фірмової?

- О, так! - його пика мало не тріснула від задоволення.

Й пішла робити ще одну чашку кави. По кухні знову поповз насичений запах свіжозмеленої кави. Ще хвилина й він отримав свою чашку насолоди. Той багатий, складний смак кави пестив смакові рецептори й розкривався з кожним ковтком й залишає довгий, приємний посмак.