Глава 11

  На вихідні збираюсь і їду в гості до батьків Северина. Тимофійко на диво поблажливо зустрів цю новину. Провела його підозрілим поглядом. Гм, я вже розпочинаю відчувати хвилювання, коли хоч день минає без істерики. Бо це змушує задуматися, коли ж замість легкої істерики у вигляді вітерця, зірветься буря? А що воно таки буде, то питання часу. Холеричний темперамент й не вміння контролювати свої емоції – це все гарантують. Як з цим жити далі? Не знаю, люди й не з таким живуть і якось справляються. То може й у Тимофія все вийде.

 Здаю пост Дані. Дівча проводжає мене співчутливою посмішкою. Дожила, тепер навіть діти мене жаліють. З настроєм, що варто таки щось змінити у своєму житті їду в гості.

 Цей повертанок у минуле не викликає радості. Сімнадцять рочків то минулося від нашої дружби\кохання з Северином. Уже все відгоріло, відцвіло й порохом припало. Але тоді образа мене поїдом їла. Коли він просто відвернувся від мене й нічого не пояснив. Коли стало відомо, що Аліна чекає дитину… 

  Перше кохання, перший емоційний досвід, як вихор влітає в наше життя і робить нас глухими й сліпими. Та закоханість наче вибух. Такий приголомшливий і яскравий. Метелики лоскочуть своїми невагомими крильцями й здається, що любов наймогутніша сила у світі. Хтось й через все життя проносить світлі згадки про це почуття. Я теж щось несла, щоправда, переважно розчарування та образу. Й не один рік минув, аби ці почуття заспокоїлися.

  І йдуть роки, поряд мене спочатку з’являються хлопці, а потім чоловіки і я мала неймовірну палітру відчуттів до них, окрім того почуття, що випалює душу. Хтось легко закохується й легко забуває свої почуття, а я так не можу. Прикро. Але ж з цим жити можна? Можна…

  У дворі мене зустрічає Северин. Він стоїть в самій лише сорочці й холодний вітер з морозом легко бавиться з його волоссям та сорочкою. Мене пересмикує від побаченого, тож швидко ставлю авто, беру вино і йду йому на зустріч.

- Привіт! – невпевнено усміхається він.

- Привіт! І мені холодно стає на тебе дивитися, - бурмочу я.

- Нормально, - відмахується він від моєї турботи. – Ти як сама?

- Все добре, наскільки може бути добре в таких умовах.

- Ходімо? – протягує він руку.

Й щоб не заморожувати його я йду. Переживши танці з вітанням, вручанням презенту, роздяганням, обміном люб’язностей мене запросили в зал.

  В залі стояв стіл накритий в кращих українських традиціях. Ірина Віталіївна все продовжувала метушитися й доносити страви. Володимир Петрович, з нудним виразом обличчя, запросив нас до столу. Сіли.

  Й потекли розмови про погоду, про політику, про карантин, про знайомих, хто вже перехворів на коронавірус, про ціни в магазинах, про пенсії, про якість продукції. Усі ті важливі теми про які ми так гаразді поговорити.

  Ввічливо підтримувала розмову. Хоча вже до нестями втомилася від прокачаного до максимуму деспотизму та властолюбства Володимира Петровича. Він дійсно все за всіх знав краще й не соромився кожному вказати його місце. І Северин це розумів. Але він був його батьком, тож він тільки час від часу трагічно кривився.

  Я ж чітко тримала себе в рамочках чемної та толерантної панянки. Ірина Віталіївна тільки важко зітхала, але ні словом не заперечувала своєму чоловікові. Щось пригадала з пліток.

 У сім’ї Вишневських не буває сімейний чвар, бо Ірина Віталіївна свято переконана про те, що як же вона може заперечити чоловікові, що вона може йому сказати й що люди скажуть? Й щоб там не було, вона ніколи нічого не виносила на люди.

  Поки слухала оцінку Володимира Петровича нашої місцевої влади, то все придивлялася до неї. Й хоча  її обличчя було рясно вкрите зморшками, вона все одна залишалася доволі привабливою жінкою. У молодості вона, певно, була красунею. Северин успадкував її зовнішність, тільки його риси обличчя були різкіші та мужніші. Але посмішка була точно материна.

  Й на моє серце опустився жаль, що такої сімейної вечері у нас з Тимофієм ніколи не буде. А ті, які були сприймалися як належне. Й траплялося, як мені здавалося, більш нагальні справи, що не дозволяли мені поїхати на сімейну вечерю. А тепер виявилося, що я б багато чого віддала, аби мати можливість просто так посидіти зі своєю родиною за одним столом. Й ту гіркоту я важко ковтнула та опустила погляд в тарілку, намагаючись опанувати себе.

  Треба таки щось з собою робити, бо я з трудом стримуюсь від сліз, а кінця цій вечері й близько не видно. Судомно втягнула повітря й в мою руку Северин обережно вкладає склянку з водою. Мазнула його вдячним поглядом й в кілька ковтків випила воду. Северин старанно відводить погляд й займає розмовою батька. І за це я була йому дуже вдячна, бо якби він зараз продовжив на мене з жалістю дивитися, не певна, що не розплакалася.

  Не можу сказати, що попустило, але стало легше. І я змогла чинно добути до кінця вечері. І у мене навіть не смикалося око, коли Северин відійшов, щоб допомогти матері з чаєм, а мені, інтимно стишивши голос, Володимир Петрович прямо заявив, що одна я не потягну батьківський бізнес і мені було б добре завести чоловіка. Наприклад, Северина. І я тільки заштовхала своє обурення собі в горлянку й вкрай ввічливо подякувала за його увагу до мого життя. А він не здався й добив мене фразою, що вам жінкам ще треба? 

  О, я б могла пояснити, що нам жінкам треба…але…Й того «але» було багато й воно було значуще, тож простіше було промовчати, аби потім не бути винною, що довела немолодого чоловіка з хворим серцем до лікарні. І я змусила себе перевести розмову на самого Володимира Петровича запитавши, а як йому самому було підіймати компанію?