Глава 10

  Що може бути краще якоїсь страшенно корисної ранкової наради? Певно, тільки те, коли обговорення якоїсь проблеми виходить з берегів й несеться кудись у відкрите море. Все розпочалося доволі скромно та пристойно, на порядку денному стояв ряд питань з якими керівна ланка мала б попрацювати. Нарада, нічим не відрізнялася від сотні таких же нарад. Щось вирішували, а щось переливали з пустого в порожнє. Проблема розпочалася з…мишей.

   У складських приміщеннях виявили ознаки перебування цих гризунів. Та я б в житті не подумала, що миші – це таке ЗЛО й що до них можна так докопатися. Лагода теж виявив своє занепокоєння так званим сезоном мишачої активності з березня по травень…І небо впало. Мої ж обізнані працівники вчепилися на смерть про вибір методів боротьби зі шкідниками. У мене виникло враження, що на цій «військовій» нараді, ми готуємося дати бій гризунам і стояти будемо до останнього….і у випадку чого, то жорстоко помстимося за наших братів. Коли закінчилися традиційні пропозиції боротьби тобто розглянули усі види механічні, біологічні, комплексні (позбавити гризунів доступу до їжі, використовувати хімічні та електронні препарати, позбавити мишей укриттів), перейшли до екзотичних. Наш завідувач господарства, такий у роках чолов’яга з білою головою, запропонував створити умови для хижих птахів типу яструбів, тобто поставити Т-подібні стійки на полях, бо птахові, щоб з’їсти здобич, то треба сісти на гілку, а так птах може не покидати поля в пошуках гілки, а продовжувати полювання. Слухаючи, цю люту суперечку, про різні методи мишачої смерті, я в якусь мить відключилася від цього балагану…

   Мене охопило таке знайоме зманіжене відчуття розпачу. Я все життя так старалася, вчилася, працювала, потихенько зростала як спеціаліст, сходами, а не швидкісним ліфтом підіймалася кар’єрною драбиною, і ось я знову там з чого почала, в крихітному містечку і маю роботу в якій нічого не розумію. Зате вже готова сказитися від цього інтелектуального мордування, розбурхування пристрастей й палахкотінням емоцій. По відчутті всесвітнього паскудства - це просто 90 зі 100. Де ти, мій прекрасний одинокий дуб, десь на безлюдній галявині в оточенні тиші?

  Таки треба з цим щось робити. Бо здоровий глузд вже виглядає утриманцем в цьому емоційному свавіллі.

  Збираюсь з силами, підбадьорюю терпіння й мені врешті-решт вдається вговтати й розігнати ватагу спеціалістів. Кілька хвилин втішаю нерви тишею й доходжу до розуміння, що будь-яке переживання, має термін придатності. Тобто, якщо трохи почекати, то стане байдуже, легше й може навіть буде плювати на все…Від цієї життєрадісної думки, присвяченої просвітку позитива й філософського відношення, створюється настрій легкості й привабливого переконання, що все буде добре. Заряджена вірою в благополучний результат в обрамленні іскристого оптимізму я змогла розігнати хандру й пригнічення та взятися до роботи.

І день мій пролетів, як і всі попередні, непомітно. Вже майже в кінці дня легкий стук у двері повідомляє про гостя й слідом в мій кабінет заходить і сам Северин Вишневецький.

- Вітання! Можна я зайду? – топчеться він біля дверей.

- Так. Прошу!

  Миттю напружуюсь, як той кіт, який нашкодив і тепер вирішує буде за це йому щось чи минеться. Хоча…платіж по кредиту я зробила вчасно. Що ж його змусило нанести візит? Може він незадоволений, що я Дану найняла? О!!! Так стають параноїками…

   Відсуваю в сторону ноутбук й запитливо глипаю на нього. Він проходить, як зазвичай вбраний у свою фірмову жилетку. Ні, у мене є, певно, пунктик з приводу цієї жилетки… А Северин, впевнено відсуває стільця й сідає за стіл. Дістає дезінфектант й обробляє свої руки. Витріщаюсь на нього. Він поки єдина людина у моєму оточенні, яка так фанатично переймається усіма порадами ВООЗ.

   Щось він сьогодні не такий зверхній, як завжди…Та годі вже думати, проте що він думає, я все одно цього не знаю, то чого я вже переймаюсь оцим невідомим? Видихаю й ловлю себе на думці, що з пацана він перетворився на харизматичного чоловіка. Й безсоромно розглядаю його. Коротка зачіска на темно-русявому з посрібленим на скронях волоссі виглядала стильною. Яскраво виражені носо-губні складки навіть додавали шарму. Погляд привертає нижня губа, яка дещо повніша за верхню. І я дещо зависаю, а пам'ять підкидає, як воно відчувати смак цих губ…Мою зацікавленість він вловив й смикнув лівим куточком губ у посмішці. Це швидко привело до тями. І в його блакитні очі я вже дивлюсь зі спокійним запитання. А він посовався, тяжко видихнув, покрутив у руках пляшечку дез.засобу, сховав пляшечку й нарешті заговорив.

- Я до тебе у такій справі, - трагічно зітхнув він. - В суботу батько вирішив влаштувати маленьку, можна сказати, сімейну вечерю. Й послав мене запросити тебе у гості.

- О! - зірвалося швидше з моїх губ, аніж я встигла про це подумати.

- Я не буду ходити довкола, відразу скажу, що я знаю про далекоглядні плани мого батька влаштувати моє сімейне життя, - ошелешив він мене.

- М? – розгублено мугикнула я.

- Мені зовсім не подобається те, що він втручається в моє життя, особливо отак нишком та за моєю спиною. Але водночас я розумію, що він хвилюється за мене. А батько переніс складну операцію на серці й лікар заборонив йому зайві стреси та хвилювання. Тому, я б хотів тебе також особисто запросити. Ти не переживай, я не маю наміру до тебе приставати. Але можливо доведеться вислухати тонкі й не дуже тонкі натяки мого батька.

   Я підозрюю, що мої очі набули ідеального кола. Й гостро захотілося закрити очі долоньками, а коли відкрити їх, то виявити, що зустріч з Северином привиділася.