Глава 9

   Мене оце неймовірно цікавить чому, чим професійніша людина у справі, тим у неї нестерпніший характер? Як це пов’язано? Бо Лагода мало того, що вартує, як крило літака, так і в голові у нього ворони чубляться. У розумінні цього суперагронома усі люди ділилися на два табори: ідіоти й ті, хто щось знали. Відчуття такту, терпіння, поваги йому було взагалі невідомі. Ні, я розумію, крокодил, комар, щур є такими, якими їх створила природа. Але на що розраховувала природа створивши Лагоду?

  Продавши частину зерна, ми провели пів дня у компанії розрахунків, перейшли до стадії на що витрачаємо гроші в першу чергу і спотикнулися. Найперше мене цікавила виплата зарплатні й податків, а Лагоду закупівля добрив. Я розумію, це важливо і потрібно, але за несвоєчасну виплату заробітної плати наступає відповідальність у вигляді штрафу. Тож я шукала спосіб, як можна мінімізувати втрати. Проте в очах Лагоди я була такою собі шимпанзе з гранатою.

   Я? Людина з двома дипломами про вищу освіту, з міжнародними сертифікатами  CAP/CIPA…Та я…Та я ненавиджу його! Піддістав він уже своїми потенціалом генія. Він просто якесь породження темряви, від якого уже мозок розриває. Я ще ніколи так щиро не хотіла вбити, як зараз… Але з таким світосприйняттям далеко не підеш…

   І я лише шумно видихаю. Й куди мене заносить? Може вже почати їсти заспокійливі? Й буду сонна та щаслива. Все, істерику припинала… Гляди правді в очі, ніякий вищий рівень кваліфікації у сфері фінансового й управлінського обліку та фінансового менеджменту й аудиту не допоможе, коли на рахунку нуль. Мене вчили приймати стратегічні рішення у фінансовій сфері підприємств, а не чаклувати гроші… І точно я не тямлю у посівній. Й тому я ще раз видихаю та опановую себе.

- Андрію, ти на агронома навчався кілька років, а від мене ти хочеш, щоб я за кілька днів освоїла усю ту програму? – втомлено цікавлюсь. - Ти не гірше мене знаєш, чого я тут. Зроби знижку на ситуацію. Я й так намагаюсь в усьому цьому розібратися…Тож поясни чому ми на одному полі з озиминою робимо оце регенераційне підживлення, а на іншому не робимо?

Від питання його перекосило, як від лимона.

- У мене є краща пропозиція. Збирайся. Поїхали. Я тобі наочно покажу, що і до чого, - сердито обпікає він мене поглядом.

Хотілося застогнати. Але тоді я ще почую від нього про розманіженість й розпещеність панночки. Скривила губи. Слухняно взяла пальто й пішла слідом за ним. Я вся така в костюмчику та ніжно-персикового кольору пальті на каблуках й Лагода в берцях, джинсах й поверх безрозмірного светра вбраний у розстібнуту куртку кольору дитячої несподіванки…Колектив провів нас виразним поглядом. М-да! От може цей «поц» у людей викликати бажання перехреститися.

   З тугою дивлюся на його суперпікап й переводжу погляд на свою крихітку, потім назад на його монстра. Цей  автомобіль точно призначений для бездоріжжя. Й бензину певно жере, як не в себе.

   Андрій заліз в машину й перевів запитливий погляд на мене. Та йду я. Йду. Зітхаю і впихаю себе в нутро цього звіра. Хапаюсь за пасок безпеки, щось не відразу виходить його потягнути, видно я надто сильно смикнула, але з другої спроби пристібаю пасок. І, як чемна леді, складаю руки на колінах. Й то ненадовго. Бо Лагода різко рушає з місця і я чіпляюсь за ручку над дверима. Ловлю лайку на кінчику язика й намагаюсь розслабитися й отримати задоволення. Тиша в машині нас не бентежить. Я радію, що не чую насмішок у свою адресу, а він, певно, береже нерви до поля…

   Відвертаюсь до вікна й розглядаю вузенькі вулички містечка, якими ми товклися до поля. Сірий день вганяв у смуток й підкреслював ту понуру картину у мінорних тонах, що відкривалася перед очима, усі ті чорні голі дерева, тьмяні трави й сіру холодну кашу, яка ще кілька днів тому була білим і пухнастим сніжком. Двори пустували. Де-не-де брехала собака, виднівся дим з комина, тинялися гуртом кури й стрімголов перебігала кішка дорогу. Усі ховалися по хатах від цієї сивої холодриги.

   Як тільки ми проїхали останню хату, то й дорога геть закінчилася. Вона може років з тридцять тут була, але тепер від неї щось умовне залишилося. Самі ж фермери й намагалися її якось підлатати й коли-не-коли підсипали щебенем, щоб можна було хоча б проїхати. І я, у цій прекрасні залізній бляшанці, намагалися втримати душу, яку ця дорога наполегливо хотіла з мене витрусити. Але нічого сиділа, клацала зубами, витріщалася на ріллю з сірими купками снігу, на озимину, яка була єдиною яскравою цяткою в цьому сірому мороку й чекала, коли ми вже нарешті приїдемо. Бо дороги як такої вже зовсім не стало й ми частіше пірнали в ями, ну як пірнали, довго над ними розгойдувалися й намагалися нишком переїхати. І нарешті Андрій притулив машину до обочини.

- Пішли, - виліз він з машини.

Вийшла слідом, влізла в багно. З мукою глянула на свої коричневі, замшеві чобітки. Їх було відверто шкода.

- Що ти там копирсаєшся?

Побажавши цьому агроному добра й щастя, пошльопала на його клич. Він сам вправно спустився до поля й, підганяючи мене злим поглядом, очікував мою персону.

- Простіть мені, мої чобітки, - прошепотіла до себе й полізла до нього.

Ступивши на гірку з багна і трави, ковзнулася, гепнулася на свою дорогоцінну п’яту точку й так доїхала по багні на поле.

- Та дихлордифенілтрихлорметилметан мені в зад! - перевів він на мене погляд.

- Не знаю, що то, але так…- розпачливо буркнула я, оглядівши себе в болоті.