Глава 8

    Іноді бувають моменти, коли день не задається якось по-особливому. Сьогодні був саме такий день. Ніч пройшла…просто пройшла. Тимофію приснилося чи то здавалося, що хтось ходить в будинку. Ніякі доводи здорового глузду не змогли його переконати, що то просто плід його уяви і я знову перебралася ночувати до нього в кімнату. Я від того хронічного недосипання вже упиря нагадую, маю червоні очі, сновигаю ночами та переховуюсь від прямих сонячних променів. Й підозрюю, що якщо так все продовжиться, то скоро в мені й жага крові, конкретної такої крові, прокинеться.

  Й хотілося б довше поспати вранці, але ніт, з банкою молока завітала баба Надя. Добрі сусіди потрібні всім. Тихі й спокійні сусіди, це справжнє щастя. Але сусіди, які нудяться й хочуть щось робити та отримувати вражень, то чисте зло. Бабі Наді дуже кортіло дізнатися про наше життя й з розвідницькою місією вона перша висадилася на плацу. З ентузіазмом вартим заздрощів вона поцікавилася чи збираюсь я залишитися тут в містечку, чого в мене немає чоловіка й що я собі щодо цього думаю. О, баба Надя проявила неабияку обізнаність і конкретно так заявила, що я б пригледілася до якогось чоловіка… бо ж я сама пропаду. Турботу я оцінила усіма нервовими клітинками й тільки з благословіння витримки завершила той вояж баби Наді без втрат. Розумію, вона з добром, але зло в мені не спить й вже почало будувати каверзні плани, якби звеселити життя сусідів.

  Після баби Наді, смачну істерику на тему, ти вважаєш мене божевільним, а я не божевільний влаштував Тимофій. Схоже, що життя з Тимофієм змушує мене перебувати у безперервному потоці креативності та творчості…й вимагає знайти річку з якої можна удостачу черпати оптимізм. Ще й ця, паскудниця доля зовсім не бажає мені принести скатертину-самобранку, золоту рибку чи кришталеву туфельку…Все треба робити самій й виконати це чудове кармічне завдання, прийняти цей світ таким, як він є, без нарікань та стогонів. Та взяти за девіз мого життя: тактовність, раціональність й безмежне терпіння. Залишилося з’ясувати ДЕ взяти те терпіння? Бо в моєму організмі це якийсь страшенно дефіцитний ресурс. А в житті, щоб досягнути поставленої цілі, потрібно терпіння. Щоб подолати повсякденні труднощі, потрібно терпіння. Щоб впоратися з фінансовими проблемами, серйозним захворюванням, негараздами у стосунках, потрібно терпіння. А в мене в запасі є лише одні спалені нерви…Негусто.

  Після поглиблення у філософські основи всесвіту вдалося дійти до певної точки порозуміння з Тимофієм. Коротше, пішла найлегшим шляхом й визнала, що він правий. Від ролі миротворця в моїй особі в осад ми випали разом й скандал зійшов нанівець.

  Зі спокійною совістю я відправила Тимофія вчитися. А сама зайнялася пошуком хто б зміг побути з Тимофієм, поки я на роботі.

   Його затята переконаність, що в домі хтось ходить мене вже розпочинала трішечки лякала. А я й гадки не маю що це. Можливо, що так проявляється переживання від втрати батьків, а можливо ще щось. Дідько його знає, що він може собі наварити в голові…  Згризіть мене бобри! Що ж так все складно? Але панічні ростки я безжально давлю й берусь до роботи.

  І дріб’язкове завдання виявляється напрочуд складним. Той хто знав Тимофія, на це не велися, а таких, як виявилося, багато. Черги не було від слова «зовсім». Зате радників було до гаспида. Навіть Северину приспічило зателефонувати з вибаченнями за вчорашню негожу поведінку й порадити знайти санітара…Цікаво де я його маю взяти? Від лікарні в нашому містечку залишилася одна назва. За ним зателефонував невдоволений Лагода з претензією, що йому байдуже чума там чи кінець світу, в поле ми маємо вийти вчасно, а у нас ще не закуплені добрива й насіннєвий матеріал. Й мене накрило. На Лагоду я визвірилася й відправила його продати частину зерна зі сховища, якщо він хоче добрива й насіння. Бо грошей у нас немає, а він ще вчора репетував, що з продажем треба зачекати. Й ми з ним вкрай «змістовно» поговорили.

   По закінченню розмови оцінила свій заведений стан. Й телефон я відсунула й вклала голову на складені руки на столі. Треба було заспокоїтися. Від того, що я буду заходитися й харкати піною краще не стане. Й жодна моя проблема не вб’ється від тих сильних почуттів.

  Й коли лунає дзвінок телефона, неохоче підіймаю голову, але номер висвічується незнайомий і на дзвінок я відповідаю.  

- Слухаю!

- Здрастуйте! - звучить мелодійний голос в трубці, - А я з приводу оголошення.

- Вітаю! Так я вас слухаю…

- Ммм, мені 16 років. Я школярка. Ви не думайте, я маю досвід догляду за хворими. Я могла б побути з вашим братом. Пані, може ми зустрінемося? - досить впевнено заявило дівча.

- Перепрошую, а як же школа?

- О, я онлайн навчаюсь. Це не проблема.

Мені хотілося заплакати. І, певно, з відчаю я погодилася на зустріч. Дівча прийшло в точно озвучений час. Й побачивши знайоме рожеве волосся, я заскрипіла зубами. Донька Северина. Та, як так? Чому з усіх людей, саме вона?

  Перший душевний порив, відмовити їй я задушила в зародку. Завтра в мене капець, який важкий день й мені дійсно потрібна людина, яка побуде з Тимофієм. Тому запрошую дівчину в дім.

  Вона з цікавістю все оглядає. Й на її обличчі відбивається замилування, яке перетворюється у гримасу відрази, коли вона поглядом натикається на абстрактну картину на стіні у вітальні. Цей жахливий витвір нездорової уяви подарував батькові на день народження кум. Якісь там, певно, були свої рахунки, бо картину він почепив хоча й сам він неї здригався. Сховала усмішку в комір сорочки, на прояв її таких чистих емоцій.