Глава 7

 Психи завжди в мені викликали неясне занепокоєння. Конкретно цей псих занепокоєння робив чітким і зрозумілим…

  А ранок так гарно розпочався! Й сніг з дощем припинився. Й кава була смачна. Й з Тимофієм добровільно вирішила посидіти Юлька. Від щастя збагрити Тимофія, я навіть спокійно пережила її настанови. Дружина Рубіса, матір трьох синів і юристка в одному флаконі, була незламна, як та залізна леді й володіла здатністю вносити щіпку світла в будь-яку темну голову. Жіночка – ще той вогонь. Погрітися біля якого можна було тільки дуже близькому колу оточення. Усі інші до того вогнища просто не лізли. З моєю крихкою психікою вона теж не панькалася й швиденько мене переконала, що життя триває. Переконалася. А потім зателефонували й сказали, що бригаду пограбували. І ошелешена звісткою я поїхала в епіцентр подій.

  Певно, моїй психіці здалося, що з неї вже годі прикрих подій й мене накрило блаженне відчуття прострації. Тож я їхала і якось так кволо роздумувала, що вкрали: трактор, комбайн чи якийсь девайс? І думка, що робити, якщо вкрали техніку мене навіть не кусала. О, цю вишеньку на порочному торті моя психіка не готова була пустити до емоцій. Й з машини я вийшла спокійна, як віник. І миттю мій подих прибило до грудей дике верещання, що долинало від воріт бригада. Потрусила головою й пішла на джерело звуку.

  Картина перед моїми очима розвернулася прецікава. Люд в перемішку з поліціантами стояли півколом, а серцем цього збіговиська був Лагода, який ревів розлюченим драконом, який виявив, що у нього з під носа втерли скарби, які він збирав усе життя, чи може у нього яйце вкрали, чи може у нього, як у того кота, те яйце наживо відрізали…Навіть не знаю, яке порівняння було б доречніше тому відчуттю лютості й шалу…

   Охриплий від крику Лагода видавав такі словесні звороти, що моя цнотлива уява забилася в істериці, вуха зів’яли, а здоровий глузд млів, димів й конав в агонії. З того бурхливого потоку обвинувачень у бездіяльності, тупості, недбалості, безгосподарності я ніяк не могла вичленити, що пропало. А Лагода, перейшовши на зловісне, хрипле шипіння, взявся до солодкого й пишномовно обмалював те, що він зробить з тими драними грабіжниками й з тими гоблінами, які це допустили.

  Уся принишкла громада, стояла потупивши очі, то я так розумію, що спрацювало перше правило поводження з психами «не дивитися психам в очі». Щоб привернути до себе увагу я навіть посмикала за рукав нашого завсклада. Той здригнувся й перевів на мене переляканий погляд.

- Що вкрали? – лаконічно запитала я.

- Масло, запчастини, радіо, інструмент…новий зварювальний апарат, - забідкався він при згадці зварювального апарата.

- Техніку? – запитала я, не зрозумівши той дивний перелік.

- Яку техніку? – вилупив він на мене очі.

Тепер уже і я на нього вилупила очі.

- Це весь перелік чого вкрали? – вирішила підійти я з іншого боку.

- Весь, - гірко видихнув чоловік, й примружився під виток нової лайки з вуст Лагоди.

Моя щелепа ще раз гарно від’їхала вниз від виплодка уяви Лагоди, кари на голови тих нехороших людей. Враження, що він лапає сигнал прямо з космосу й блимають блискавки, здригається земля та довкола розповзається чорнильна темрява.

   Його гарно тако було б показати спеціалістам…У нормальних людей ТАКЕ жити в голові не може. Але усі чоловіки стояли й скрутно зирили на свої ноги, а Лагода чинив усіх скопом.

   Представники правоохоронних органів собі теж стояли тихо й з сумними моськами. І я теж стояла тихо й намагалася вкурити оцю всю нісенітницю…бо по поведінці Лагоди, я думала, що вкрали ВСЕ й ця крадіжка, то особиста образа нашому агроному…Й не вміщався в моїй голові той об’єм вкраденого з ТАКОЮ реакцією на нього. Це все треба було вже припинити…Проте лізти зараз до скаженого Лагоди, виглядало наче лізти до розлюченого бика в загін, бо такий затопче й не помітить. Але хто, як не ти? Ти ж ТВО директора. Мужайся, рідна!!! Й гайда на кориду. Ти можеш! Ти впораєшся! Ти спокійна й врівноважена…В тебе залізна витримка й твердий характер…

- Андрій, - підвищила я голос, щоб він мене почув крізь своє хрипіння.

Й він мене все ж побачив.

- Ми можемо поговорити? Наодинці. ЗАРАЗ!

Лагода стояв, в його очах майоріла лють, кулаки стискалися, а нерви догорали. Він відчутно заскреготів зубами і я вже приготувалася, що піду тими ж незвіданими шляхами, грабіжників доганяти, але він опанував себе й неохоче відірвався з місця та підійшов до мене. Терпіння мені в зуби й книгу, як вижити в клітці з тигром.

  Розмовляти розпочинаю з підкресленим ввічливим стилем мовлення в доброзичливому ключі, не підвищуючи голос. Так-сяк, але розмова почалася й Лагода прикрутив децибели й зумів коротко прохрипіти оказію, що трапилася. Елегантно відступаючи я довела Лагоду до своєї машини, дістала звідти термос й налила йому чай. Його змучений голосові зв’язки тому несказанно зраділи і я вмовила його допити чаю й дати мені можливість самій розібратися у ситуації. Правду кажуть, що ввічливість допомагає уникати напруження, конфліктів у стосунках та дотримуватися меж…

  Далі діло пішло веселіше. І я отримала усю картину події. Й все виявилося до банального буденним. Те, що сигналізація не працює, було помічено ще пару днів тому, але ж спрацювало оте людське «завтра зробимо». Камера відеоспостереження теж не працювала тижнів два, бо електрик перебував на лікарняному й нікому було глянути. Сторож, хороший чоловік, але щось перед тим гарно відсвяткував й тихо спав усю ніч. Що сказати? Над бригадою наче висів транспарант «Грабувати тут!». І злодії перед такою спокусою не встояли.