Глава 6

  На сніданок приготувала сирники та молочну кашу. А на обід швиденько закинула у мультиварку продукти на борщ. З кімнати батьків почулося вовтузіння. Витерла руки рушничком й пішла на шум.

  Тимофій проснувся, скинув ковдру й чи то сам намагався встати, чи що?

- Привіт! - привіталася я, спостерігаючи за його потугами.

- Привіт! - стрепенувся він.

- Чого не позвав? - підійшла я ближче.

Відповідати він не став. Підкотила візок. Що я можу сказати. У нас все ще проблема з пересуванням та відвідинами ванної. Кожен раз, коли Тимофій своїм худорлявим тільцем на мене опирається, то мій хребет готовий розсипатися. Що з біса я роблю не так?

   Але місію ми виконали. Перейшли до «погодуй мене». Чи то Тимофій все ж був голодний, чи то може їжа у лікарні зробили його більш невимогливим, але зі сніданком у нас все вийшло. Він, як те пташенятко відкривав рота. Їжею не плювався й поводив себе бездоганно.

- Тимофію, у мене сьогодні буде важлива зустріч. Як ти знаєш, на будівництво елеватора, батько взяв кошти. Ситуація зараз складна. Від нас вимагають ті кошти повернути. Це занепокоєння цілком зрозуміле… І я, сподіваюсь, що ми зможемо домовитися про відстрочення платежу, що допоможе нам уникнути труднощів.

- У нас проблеми? - насупився він.

- У нас проблеми, - не стала приховувати я. - Але ми їх будемо намагатися вирішити. Тому ти спробуєш посидіти трохи сам, а я, якщо вийде, то пришлю до тебе Рубіса. Зможеш?

- Зможу, - тяжко зітхнув він.

Але від його «зможу» зовсім не віяло впевненістю. Хоча на вулиці ясний день, пульт у нього буде під рукою, телефон теж, то може й доживе до мого повернення.

- Гаразд! Але ми якось подумаємо й можливо пошукаємо людину, яка зможе з тобою залишатися протягом дня.

- Я сам впораюсь, - зціпив він зуби.

- Ти навіть поїсти сам не зможеш, я вже мовчу про все інше, - заперечила я. Та побачивши, що він готовий відкрити рот, я швидко підняла руку.

- Не буквально зараз, але ми з усім розберемося.

  Він крізь зуби видихнув. Чудово! Ранок ми пережили й ще навіть без жодної істерики. Може я теж істеричка, тільки приховую це краще… Якби там не було, Тимофія я влаштувала в залі, а сама придивилася до свого гардеробу й обмежилася сорочкою та штанами. Наче й по-діловому й не надто гламурно. Ще раз пробіглася по будинку, потішила свою параною й переконалася, що світло, газ, вода усе вимкнуто, Тимофій втикає в телевізор, поряд нього планшет та телефон. Видихнула, замкнула двері й сховала ключ. По дорозі вблагала Рубіса посидіти з немічним. Й зі спокійною душею поїхала на зустріч.

  Северин кілька місяців тому повернувся в наше містечко й перебрав на себе обов’язки батька в компанії, яка мала в оренді найбільше землі у нашому районі, олійний цех, млин, сад й ферму, займалася виробництвом комбікорму та володіла добротним приміщення в центрі містечка, на другому поверсі, якого розмістив офіс, а на першому склад-магазин сільськогосподарських товарів.

  Я нервувала. Складно залишатися незворушною, коли від цих перемовин буде залежати  наше майбутнє. Поглянула на годинник. Час до зустрічі у мене ще був, тож зупинила машину на обочині. Відкинулася на крісло й видихнула, закрила очі й трохи так посиділа. Ще раз прокрутила в голові все, що я хотіла йому сказати. Ще раз зважила усі аргументи. Але все одно не змогла погасити той вихор хвилювання.

   На похороні я не змогла зронити ні сльозинки. Надто великий був шок для мене. Проте потім, варто було хоч комусь проявити бодай крапельку співчуття й сльози самі розпочинали котитися з очей. І я невпевнена, що після якогось жалісного погляду я не влаштую потопу зі слізьми та шмарклями прямо на зустрічі. І це лякало…

   Закрила очі й ще раз жорстко налаштувала себе на зустріч, на завдання, яке я бачила перед собою. Я зібрана, я сильна, я впораюсь. В мене все вийде. А навіть, якщо щось не вийде, то я спробую ще раз. Заглянула на себе в дзеркальце. Тягуча туга вся залишилася, але переляк зник з очей. Видихнула. Й наважилася продовжити свій шлях.

 Чим прекрасні отакі смт, то це відсутністю заторів й місцями, де ти можеш залишити автомобіль. Правда! На вибір! В столиці жити, з цим вічним транспортним колапсом, стає просто неможливо. А я то думала, що мене до земельки потягне на пенсії. Але маленькі радощі: чисте повітря, відсутність транспортного армагедону, природа так і шепочуть - залишайся з нами…й буде тобі щастя. Як тільки в села дійшла цивілізація у вигляді зручностей, то життя тут стає все більш заманливим.

  Й, чи то доведена до відчаю, чи то натхненна думками, але в кабінет до Северина я зайшла з гордо піднятою головою. Секретаря на місця я не знайшла, тож обмежилася тим, що постукала в кабінет й почувши стримане «Заходьте» так і зробила.

   Северин сидів за столом й невдоволено крутив у руках якісь папери. Я не бачила його… 16 років, підказав мій мозок, який любив точні цифри. Я запам’ятала його худорлявим, безбородим хлопчиною з короткою стрижкою. А зараз бачила перед собою статного чоловіка.  І я не могла подавити свою цікавість й перестати його розглядати. Хоча його волосся й виглядало жорстким та неслухняним, проте зачіска йому личила. Про прожиті роки вказувала виразна носогубна складка та зморшка на лобі. Точені вилиці, вузьке підборіддя й чіткі контури губ. Губи втратили юнацьку пухлість, але стали по-чоловічому красиві. І я бачу, як вони м’яко розтягуються в посмішці, миттю підіймаю погляд й зустрічаюсь з блакитними очима в яких горять знайомі іскорки.