Глава 4

Мабуть, зараз ми більше примар нагадуємо. Бо мені вже хочеться притулитися до стіни, а ще краще сісти або й лягти. Та й Тимофій виглядав потріпаною життям ганчірочкою.

- Як ти?

- Нормально, - стиха відповів він.

- Виглядаєш жахливо, - буркнула я. - Гаразд! План такий. Щось поїмо. Далі подивимося на скільки вистачить сил. Бо тобі треба в душ.

Тимофій тільки з-під лоба глянув на мене. І я покотила візок в кухню.

- І я від душа і ліжечка теж би не відмовилася.

Й ми такі з Тимофієм переводимо погляд на другий поверх.

- Я навіть не знаю, як до того ліжка дійти…

- Про другий поверх й мови не йдеться. Я під тебе, поки перевлаштувала перший поверх і кімнату батьків.

- Що? - стрепенувся він. - Ти хочеш, щоб я жив у їх кімнаті?

 На першому поверсі у нас коридор, зал, кухня, ванна й кімната батьків. Тут і вибору великого не було.

- Я не буду там спати.

- Чого? - втомлено перепитала я.

- Бо це їхня кімната… Я там не хочу…

- Тимофій, твоя кімната на другому поверсі. Ти не зможеш, ні піднятися, ні спуститися. Я тебе теж на руках не можу носити.

Його дихання пришвидшилося й він часто заморгав.

- Я… там не буду…

- Добре. Можна ще перенести ліжко в зал. Але я цього сьогодні не зможу зробити. Одну нічку поспиш у кімнаті батьків, а завтра я когось попрошу перенести ліжко, - здалася я, бо сил сперечатися не було.

 Поки Тимофій щось собі шумно сопів під ніс, зайнялася вечерею. Зробила омлет, салат і красиво порізала запечене куряче м’ясо. Треба почитати, яке має бути харчування при переломах.

 Виклала тарілки на стіл й з сумом подивилася на Тимофія. Видихнула. Того, що його потрібно годувати з ложечки, я не передбачала. Та я багато чого не передбачала у своєму житті. Зітхнула. Взяла виделку, підхопила шматочок омлету й піднесла йому до рота. Тимофій обережно брав їжу з виделки й косився на мене.

- Як ти в лікарні їв? - запитала я.

- Медсестра годувала, - скривився він.

- Зрозуміло.

- Ти поїдеш? - з кривою усмішкою на губах запитав він.

Й за тієї усмішкою чаїлося збентеження й страх.

- Ні, - похитала я головою. - Батько взяв гроші на будівництво елеватора…Я…я поки взяла на себе обов’язки тимчасово виконуючого обов’язки директора. З роботи я звільнилася. Й поки не розберемося з усім, я поживу тут.

Він остовпіло дивився на мене. Але могла б поклястися від цієї новини, він навіть розслабився. Хто б знав, що колись він буде радіти моїй присутності.

- А це надовго? - нервово облизав він нижню губу.

- Чесно? Не знаю. Можливо до самої осені. Можливо ще довше.

- А за мною не приїхав батько, - й в його блакитних очах знову зібралися сльози. - І ти не приїжджала. Я думав…Думав, що я сам…

- Тимофій, раз ми вже поїли й у нас є ще сили, то пішли в душ. Відчуваю, то буде весело, єгипетська ти ж моя мумія.

Перспектива купання його в почуття привела.

- А це? - й він поглянув на свої руки.

- Харчова плівка нам в допомогу. Зараз спробуємо.

Полізла в шафку, в якій Ірина завжди тримала домашні дрібнички. Серед пакетів, фольги, пергаментного паперу, знайшла плівку.  

- Наше головне завдання, гарно заізолювати гіпс, щоб на нього не потрапила волога. Але взагалі кажуть, що існують чохли для гіпсу. І треба буде цю корисну річ знайти й замовити. Бачу, вона буде нашим ліпшим другом на найближчий час.

Я талабанила й мотала плівку. Тимофій був надто зачарований дійством й на моє щастя мовчав. А я продовжила ретельно його обмотувати. По закінченню навіть помилувалася роботою. Наче все гарно запаковано.

- Готовий? Поїхали.

Довезла Тимофія до ванної кімнати.

- Стій хвилинку. Я принесу змінний одяг. За його одягом довелося бігти на другий поверх. Дістала білизну, футболку й широкі спортивні штани. А от далі було найцікавіше. З кухні я принесла табурет. Допомогла йому роздягнутися. Ще раз завмерла, побачивши синці на його худому тілі, але швидко опанувала себе й допомогла йому пересісти на стілець. Й почалися муки під гаслом «помий мене й не намочи гіпс». А ще ж там боліло, а там було лоскотно. Після такого купання мені зі страшною силою хотілося сповзти по стінці й лягти на підлогу. З горем навпіл, вдалося витерти його й одягнути в чистий одяг. Й тут почалася друга частина спектаклю «я не буду ночувати в спальні батьків».

- Ти що боїшся? - з пересердя  бовкнула я, коли у мене закінчилися аргументи.

 І він замовк, тільки важко почав дихати й вовкувато на мене дивитися. Хотілося закричати… Твою бодай! За що мені це все?

- Гаразд! Я можу переночувати з тобою. А завтра влаштуємо тобі спальне місце в залі.

Й він нарешті дозволив мені завести себе у кімнату батьків. Знову виконали трюк «розмісти хлопця на ліжку». У моїй спині здається щось хруснуло. Як з цим справляються люди, які прикуті до візків? Цей худий, як тичка, але кожен раз його кудись переміщуючи, я відчуваю, як мої хребці теж дружно кудись переміщуються. Видихнула над його ліжком. Увімкнула йому телевізор й подибала у ванну. Мене він проводжав поглядом старого пса, якого господар несподівано на прив’язь посадив. Забила.