Глава 3

  Аби відтягнути час, взяла чай й ще трішки посиділа під лікарнею в машині. Усі питання з лікарем я вже повирішувала, залишилося лише забрати самого Тимофія. І от сиджу й морально налаштовуюсь. Від думок про Тимофія по спині пробігають електричні заряди. Готуюсь хапнути болю. Але зусиллям волі притримую дверці свого песимізму на петлях здорового глузду. Зминаю стаканчик від чаю і  йду до нього в палату.

  Тимофій мене зустрічає переляканим поглядом. В мене збивається дихання, коли я оглядаю худу згорблену постать. На обличчі ще видно слід від синця. Руки в гіпсі, одна майже по плече, на іншій гіпс від ліктя до пальців. На нозі гіпс був від ступні і  вище коліна.

- Привіт! - трохи тонким голосом пищу я.

- Пр…привіт…- видихає він.

- Я за тобою. Готовий? – опановую себе й впевненіше промовляю я.

Й він закушує губу. Кидає на мене розгублений погляд. А потім переводить погляд на скромний кульок  з логотипом АТБ, в якому, я так розумію, усі його речі. На той кульок уже і я дивлюсь з диким відчуттям чогось неправильного.

- З лікарем ми вже все вирішили. Давай, я на тебе натягну куртку, потім покличу санітара й він допоможе тобі сісти в машину.

Незграбно покрутила куртку в руках, не знаючи з якої сторони підійти до Тимофія, аби не зробити боляче й просто накинула її йому на плечі. Визирнула в коридор, махнула головою хлопцю з коляскою. Він професійно всадовив Тимофія на візок та покотив його перед собою. Від візка долинав лункий скрип. Мені ж залишилося забрати сиротливий пакет й дріботіти за ними позаду.

    На вулиці поспішила відрити двері автомобіля. Ще раз подивувалася вправності санітара. І з жахом подумала про те, що вдома нам з Тимофієм доведеться справлятися самим. В машині було ще досить тепло, але я увімкнути пічку та обережно пристебнула його ремінь безпеки.

- Ти як? Порядок?

- Так, - нервово видихнув він.

- Тоді додому.

І я потихенько вирушаю з цього славного міста у напрямку нашого містечка. Мої плечі трішки звело. Будь-яке хвилювання важким тягарем відразу лягає на плечі. А останнім часом моє життя - це одне горе й хвилювання. Тихенько пробую розправити плечі й знайти положення в якому мені буде комфортно за кермом.

  Тимофій весь час сидить мовчки. І через якийсь час це розпочинає мене непокоїти. Скоса дивлюсь на нього. Він робить кілька глибоких вдихів й греблю прориває.

- Я не хотів. Він просто в нас врізався. Я їхав…І всі…Мама…Вони просто…а я…не міг…Не знаю…А потім я бачив їх…і батька…і маму…Я звав їх…не відповідала…Хотів дістати…

Його переривчасте й нерівне дихання змусило мене пригальмувати й зупинитися біля обочини. Й поки я опановувала себе, Тимофія накрила хвиля істерики. Я не можу… Дідько б вхопив цього хорошулю! Мої руки тремтять. Відкинулася в кріслі й найперше намагаюсь заспокоїтися сама. Від Тимофія доносяться хрипи й глухе ридання. Ще раз глянула на свої руки на кермі. Пальці ще ледь помітно трусилися. Й щоки були мокрі від сліз, які самовільно котилися. Боляче. Як же мені боляче від цих спогадів. Від цього розуміння, що батька й Ірини більше не буде. Мною пересмикнуло.

   Потерла руками обличчя, витираючи сльози. Нумо, ти мусиш зібратися. В тебе ще клубок нервів реве поряд. А ти потім поплачеш. Дома. У ванній. Й вгамуєш своє бажання накричати на нього й щось розбити до бісової неньки.

   І за що мені це все? Нервово видихаю. До болю закушую губу. Я справлюсь. Від мене надто багато чого залежить. Навіть ця істеричка у гіпсі. Я зможу. Я все зможу. І наразі моє завдання доїхати додому. А тепер відставила істерику й почала діяти.

- Тимофій, я тебе ні в чому не звинувачую, - глухо зазвучав мій голос. -  Мені теж дуже боляче. Я теж горюю зі смерті наших батьків. Я вибита з колії. Я не знаю, як жити далі… Але якось буде… А поки спробуй заспокоїтися…

Й всі ці слова ріжуть наче, металом по склу. Кривлю губи й змушую себе набрати в легені повітря й повільно його видихнути. Й так повторюю кілька разів й тільки потім наважуюсь повернутися й заглянула в його заплакане обличчя. В його почервонілих очах мука, біль, який нічим не вгамувати, по обличчю розтерті сльози…Дістаю серветку й обережно витираю йому обличчя. Від пережитої істерики він все ще здригається.

- Тобі води дати?

Наче кивнув. Дістала пляшку й відкрутила корка.

- Роби ковток. А потім ще один, - і я піднесла до його губ пляшку.

Сякий-такий ковток він зробив.

- З-злишся? Ти з-завжди на мене з-злишся…

- Я на тебе не злюсь. Мені боляче. Я не можу справитися з цим горем. Мені жаль, що я більше ніколи їх не побачу. Не почую бурчання батька за столом, сміх твоєї мами. Не відчую їх турботу. Мені шкода, що я так рідко, наче економила, говорила, що люблю їх. Мені дуже прикро, що ми так і не поїхали в Єгипет на піраміди дивитися. Мені погано, що я так багато чого не встигла зробити й сказати…Й цього вже не можливо змінити. Але з часом біль попустить…Залишиться світлий сум…- тоскним голосом відповіла я.

- Ч-чого так сталося?

- Тимофій, я не знаю…І не звинувачуй себе…Ти був за кермом, але твоєї провини в цьому немає. Будь-хто інший на твоєму місці, він би теж нічого не зміг зробити.