Глава 2

 Не розібралася. Взагалі таке враження, що не день, то стає гірше. Зерно ми не продали, половина розумників кричала, що ще потримай, бо зараз ціна впала, половина – продавай. Я б продала, бо складно витримати істерику «потрібні добрива». Але цей «золотий» агроном довів до червоних зірочок перед очима. А мої нерви й так трималися на шмарклях, тож емоційний вибух був лише питанням часу.

  Світоч агрономії, Андрій Лагода нереально дратував. Сходу. З першого погляду. Бісила його неголена мармиза, кепка на голові, розтягнуті светри чорних кольорів, його гострий погляд, зверхня манера спілкування й постійне матюччя на якому він, здається, спілкувався. Для цієї польової ромашки не існувало ніяких авторитетів, чинів та експертів. Самурай поля з прискіпливості піраньї підмічав все й розпочиналося «не так летиш, не так свистиш».

   Звісно, для яснішого, так би мовити, сприйняття він усі свої посили, дещо гіперболізовано, прикрашав такими яскравими зверненнями, як хохуля ти проспиртована, привид ти комунізму чи мішок з фаршем. Гірше цього було тільки, коли його тон наливався солодкістю, очі наповнювалися вдаваним співчуттям й він так з розумінням цікавився у працівника, що запізнився: «Проспав? Так? Пробач, що не розбудив тебе поцілунками та круасанами.» Й поки та бідота бралася рум’янцем, певно, уявивши, як його поцілунком будить Лагода, той різко змінював тон й стиха ричав: «Годі яйця висиджувати. Гайда працювати». Загалом, він умів для кожного знайти щось підбадьорливе.

  Та порозуміння з ним, я б не знайшла навіть коли об нього спотикнулася б. Я дитя корпоративної культури, моральної етики, місії та цінностей. А він зі світу де досі ходять динозаври. Сьогодні теж усі потуги конструктивної розмови вмерли ще на зльоті, вбилися буряками та накрилися гичкою.

  Й це все роздратування накипіло густим жаром. Гірке, немов полин, неможливої міцності воно накрило мене з головою й перетворило у відбивну моє серце. Й дуже швидко контролювати хоч щось стало неможливо. Режим навіжена заголосив сиреною, налетів тайфуном й змив до хмари чемність, толерантність й стресостійкість. Й вилізло моє альтер его, яке міцно нагадувало шизанутого психопата. Зле, гидке й готове стерти цю милу Земельку до бісової неньки.    

    Той перехід з незграби в дикого берсерка увігнав Лагоду в моральний дефолт. Я не верещала, не бігала по стелі, лише чітко цідила кожне слово, силячись втримати на хвилях здорового глузду. Я давила його. Він мовчав. Тільки його очі наливалися темрявою, мов літня ніч перед світанком. Його злість чатувала за тими крихітними дверцятами людської подоби. Я могла її відчути. Й крижаний холод пробрав до кісток. Мелькнув страх, який тут же змінився на тужливу приреченість. Але він, попри мої очікування зумів втримати свої почуття на припоні й навіть морально не стер мене на порох. Лише опустив погляд…

- Що мені робити?

І запитання цього Чорного Володаря Поля врозтіч розганяє мій гнів. Наспіхом ловлю повітря і свою свідомість. Свідомість виразно покрутила пальцем біля скроні з натяком, що я молодець, копаю таки в напрямку до самого пекла. Шикнула на неї. Зібралася з думками й виклала свою версію нашого подальшого існування. Нічого складного. Нічого неможливого. Просто виставила червоні прапорці, щоб ми могли подолати цю відстань без втрат для обох сторін.

   Після смерті батька й мачухи мої нерви вже аж дзвеніли. Й періодично хотілося раптово повіситися чи вкоїти ще щось таке веселе та оптимістичне. Й ці думки вже й так бігали за мною, як пес за своїм хвостом. Тож я не певна, що могла б нормально пережити виверти особистості шановного агронома, котрому так не поталанило працювати зі мною.

    Я могла зрозуміти його він прийшов в компанію працювати з батьком, а залишився з необізнаною панянкою, як катастрофічно мало знає про сільське господарство. На жаль, генами ті знання не передаються. Тут тільки допоможуть навчання та практика. Але про терпіння Лагода схоже тільки в книжках читав. Бо ця чеснота в ньому була повністю відсутня. Як і розсудливість, поміркованість, стриманість. Зате навалом було зарозумілості, самозакоханості, агресивності та нетерпимості. Роздратування, то взагалі був його нормальний стан. І я мало не здохла від щастя працювати з цим висококваліфікованим кадром. В роботі з яким кожен мій крок підлягав пильній увазі й нещадній критиці у стилі Лагоди. Тобто Лагода верещав, а я й половини слів не розуміла з того безперечного колоритного матюччя, яким він «пояснював» чого так, а не інакше. Й поки він розпинався я мріяла нагріти його якимось веслом й займалася роздумами куди подіти тіло. Й коню було зрозуміло, що так продовжуватися не може.

   І я очікувала усього, що він розвернеться та піде, що він насипле мені звинувачень в моїй некомпетентності…а ну на цьому мої очікування закінчилися. Тож, його готовності до діалогу я була не готова. Отак завжди готуєшся, готуєшся, а тут бац, життя прийшло, а ти не готовий. Майже, як наші комунальники, для яких зима, то завжди так-а-а-а несподіванка.  

   І я збираюсь, витримую той гранично холодний погляд й змушую себе розтягнути губи в усмішці. Його лоб прорізує глибока зморшка, але ми й далі продовжуємо вимальовувати межі дозволеного. Він не всім задоволений, але намагається знайти зі мною спільну мову. Святі пряники, що я пропустила з двох недільного курсу виживання на посаді в.о. директора? Бо я все ще чекаю, що він психане. Він і психує. Тільки якось без ентузіазму. Він не в захваті, проте спробує зі мною працювати, якщо я йому це дозволю. Я не в захваті, бо я маю стійке відчуття слона і моськи й моя роль тут якраз моськи. Він тисне,  але спробую з величним світочем агрономії співпрацювати. За інших умов я б пораділа, що є такий мудрий й досвідчений спеціаліст. Але він поводиться, як пірат, який дорвався до острова скарбів й тепер наліво й направо мародерствує. А я почуваюсь, наче в моїх руках  ядерний реактор з яким  я не вмію поводитися, тож я не знаю, що отримаю мирний атом чи ядерний вибух.  Й мене від нього плющить.