Глава 1

- Як справи? - посвердлив мене поглядом Рубіс.

- Як в казці, і чоловік - дурень, і дружина - жаба, - тяжко зітхнула я.

-  Емм, а що в тебе на фірмі? – спробував він підійти з іншого боку.

- Познайомилася з нашим агрономом…- байдуже повтикала я у стіну навпроти згадуючи це епічне знайомство.

- Ем…- почухав він потилицю. - Ти не думай, він толковий, - сором’язливо відвів він від мене погляд.

- Та, щоб він на своїх шнурках прибився, цей «толковий», - зірвалася я. - Я не знаю, як батько з цим усім справлявся. Я не знаю, як він міг знайти до кожного ключик й в кожному знайти Божу іскру. Але я не він. Я не гнучка. Я не можу знайти з кожним спільної мови. Я з цими усіма людьми взагалі, здається, що іншою мовою спілкуюсь. Бо в їхніх очах я бачу таке ж нерозуміння мене. Що батько знайшов в цьому опецьку я не знаю. Я бачу лише нахабну скотиняку. І я розумію, чого його досвід роботи в Кернел, МХП, Нібулон та інших знаних й великих обмежувався всього кількома місяцями. Не кожен може витримати його зарозумілість, самозакоханість, нахабство, егоїзм і цинізм. Я тільки не можу допетрати на чому ґрунтується ця його така впевненість? Правда? Я коли його вперше побачила, то подумала, що це якийсь волоцюга хоче зайти в будівлю, погрітися. А після п’яти хвилин спілкування з ним, я думала, що його зараз звільню…Й тільки життєвий досвід дозволив погасити той прекрасний імпульс.

- Він дещо тяжко сходиться з людьми, - скорчив благальну пику Рубіс.

- Та його, в ідеалі, від людей треба тримати в якомусь гарно ізольованому приміщенні, - бідкалася я далі над своєю долею.

- З твоїм батьком він був дійсно близький, Іван Степанович був для нього справжнім авторитетом. Мені іноді, здається, що десь бракувало Андрію батьківської уваги. Й він досить болісно переживає смерть твого батька. Тому не пори гарячку. Він реально тямущий. Спробуй з ним якось порозумітися, - вносив у мій мозок іскри розуму дорогий друг сім’ї.

Після цієї фрази, я вже щасливо посміхнулася, а Рубіс нервово закліпав очима.

- Рубіс, я тебе знаю вже років з двадцять як. Я тебе ще пам’ятаю молодим і патлатим, - мазнула я поглядом по його лисій бошці й любовно відгодованому мармону. - Але у мене вже щелепи зводить від усіх мудрих порад, які усі поспішають мені роздати. А усі ці сусідки, які, звісно, знають краще за мене, як мені жити…

- А що ти їм зробила? - вліз зі своєю цікавістю Рубіс.

- Я? - округлила я очі. - Що я їм можу зробити?

- От і мені цікаво, що ти зробила, що вони тобі спокій дали? - палали його очі інтересом.

- Сказала, що заберу Тимофія, як тільки знайду йому доглядальницю. Якщо вони готові цим зайнятися, то я хоч зараз поїду за Тимофієм.

- Ба! А ти сувора, - з повагою протягнув він. - Нормально ти так жіночок поставила.

- Я їх взагалі не чіпала. Не до шмиги мені ці пристрасті.

- І що думаєш робити далі?

- З чим саме? - підвищила я голос. -  З агрономом? З «Козацькою нивою»? З Тимофієм? З кредитом, який після смерті батька компанія не може виплатити? Зі своїм життям?

- Я розумію, що тобі складно. Але ти, маєш поїхати й забрати хлопця.

- Я не маю забирати ніякого хлопця. У нього є біологічний батько. Нехай його й забирає. Я то тут до чого? Ми з ним навіть не родичі. Те, що його матір була одружена з моїм батько, нас не робить, аж такими родичами, щоб мені захотілося пропустити себе через пекло.

- Килина, я їздив до Тимофія. До нього, окрім мене, взагалі ніхто більше не приходив.

- Й чого я не здивована?

- А я не знаю. А хіба він не з тобою ріс? Хіба ти не бачила, що твоя мачуха щось не те робить? Так, у хлопця діагностували рак. І його мати, якось вкрай погано це перенесла. Хлопець ні в чому не знав відмови. Й не кажи мені, що ти зовсім ні при чому, що з нього виросло непристосоване до життя створіння.

- Рубіс, годі мене вже давити. У мене проблем більше, аніж я готова потягнути. Я не хочу бачити цього розбещеного засранця.

- Здорово! Й що по твоєму він має робити? У нього там якийсь складний перелам ноги, лікар каже, що пів року  піде лише на одужання. Зламані руки. Й він себе звинувачує у смерті батьків. Лікар сказав, що він…він не хоче одужувати.

- Може йому й не потрібно було сідати за кермо. Може вони б залишилися живі…- стиха прошелестіла я.

- Його вини у тому немає. Він їхав головною дорогою. А те п’яне чмо, вискочило з другорядної дороги на великій швидкості…Мені жаль, що ти втратила батька й мачуху. Але хлопець тут ні до чого. Не треба на ньому злість зганяти. То ти його забереш, чи мені його забрати до себе?

- Рубіс, я тебе ненавиджу, - прошипіла я.

- Прийди вже в себе. Ти справді нам потрібна. А ти заливаєшся горем.

- Бо, коли болить, то воно боляче.

- Я знаю, що після смерті батька на тебе впало все й відразу, - з жалем пробурмотів він.

- Не пісоч мене. Заберу Тимофія й заб’ю останній цвяшок в труну свого життя.

- Не роби з мене монстра…Тимофій, звісно, не подарунок, але ж не так, щоб ти вже й світу не бачила.