Початок. Середина і кінець.

Радість. Радість і тепло, мабуть, одні з тих емоцій від яких залежиш. Не дарама кажуть „Найбільша радість у житті кохати і бути коханим“!
„Радій, радій, радій“ — нам постійно кажуть, скажу ба навіть продають. Легко радіти, коли життя просте, та коли світ звужується, а життя падає на тебе томним тягарем навіть проста усмішка робить тобі боляче.
Та є у цьому всьому щось, що захоплює собою оця-от мінливість щастя, притворне сяйво дофамінчиків. Простих гормонів, що змушують тебе, як залежного, шукати усе більше і більше БІЛЬШЕ.
Довбане продажне щастя, воно на кожному довбаному кроці! Все продай та купи, купи та продай. „Щастя не в грошах“ — скаже хтось купуючи все нову і нову скотинську радість або взагалі бомбу для самосвідомості — наркоту і бухло. Та воно вб’є їх і не тому, що це щось погане, а це просто продажне щастя, радість, схована в обгортку самонакруту і самогубства під виглядом чогось дуже корисного і приємного. Але ні в тебе відбирають усе необхідне, замінюючи непотребом, щоб потім продати щось необхідне, але легкодоступне усім і кожному.

Я ЩАСЛИВИЙ.

Прив’язаність і радість, навіть трохи любові — це все на чому я тримався останні місяці. Та це поганий ресурс, що однак допоміг зняти маску брехні хоча б перед однією людиною.
Кожен день, йдучи або повертаючись з місця (робота або навчання як вам зручно), я був просто простріляний всіма цими почуттями аж до такого стану, що вони почали притуплятися, до такого стану, що мозок став залежним від цього і навіть ризик якоїсь втрати контакту вже робив такий ЖАХ, що вимивав кістки з плоті.
Я судомливо перевіряв месенджер на якесь повідомлення хоч на наявність яихось повідомлень від тієї людини хоч бодай якийсь натяк, наче лудоман, що чекає на ДЖЕКПОТ! „Вона написала!“, щось інколи новеньке, все йшло краще і краще, так само, як перепади настрою ставали все частіше і глибше.
Та з тим кожна сварка, кожний навіть ризик втрати давав мозку зрозуміти, що він настільки залежний від цього, що змушував серце вистрибувати з грудей, так само, коли щось дуже хороше сталось.
Я БУВ ЗАЛЕЖНИМ

Залежав від кожного руху людини, це мене вбивало і хоч маски вже нема, її тінь завжди була гірша ніж вона, бо тінь просто-так не знімеш і вона була завжди, крім моментів абсолюту ( тобто спілкування з тим, ким я думав я довіряв і л’9ш29в).
І так день переходив у тиждень, тиждень — у місяць, місяць — у півроку. Півроку було марно втрачене. Стільки емоцій! А скільки довіри, рівень якої завжди був нижче плінтуса, та це був виняток. Виняток, що зміг відкатити мене назад і випити кров до останнього, виняток, який не залишив і шансу на розуміння усього. Виняток, що зробив нове продовження самозамкненню.
І от літо пора радості, найкраща пора. Та в цю пору був найкращий день і найгірший.
Найкращий день — був проведення цілого дня з тою людиною (бо ще й був її день нрарорерореееееедження) і ще дві речі, що зробили цей день найкращим і без цього...
Знаєте, є люди хороші, погані, навіть лихі. А є ще люди-пиявки, їхня ціль — висмоктати нерви, прив’язаність і ЩАСТЯ. Найгірше — витрати занадто багато часу, щоб зрозуміти, що людина була п’явкою. І ти вже не можеш її просто так лишити, бо все-таки вас об’єднує багато „хорошого“ і мозок вже залежний від людини, або як називають „прив’язаний“. Прив’язаний настільки сильно, що перестати спілкуватись теж саме, що й відділення сіамських близнюків. Всі може і хочуть, але то „вб’є“ кайф і все, що вас тримає — звичка.
НАЙГІРШИЙ день був тоді, коли я розповів про свої почуття. Я був готовий до усього, та це лише я так думав. До того, що майже в одному повідомленні зійдуться „я тебе ненавиджу“ і „ти мені потрібен“ до того, що чогось давай спілкуватись, але вже „не друзі, а що інше (але далі мабуть що)“. І ні це ще не найгірша сторона. Діалог серйозний був відкладений на наступний день.

А до того мене всю ніч плющило, було погано, майже не спав. Дивно, як це так було погано, навіть після того, що я пережив багато. Та я не знав, що коли дві дуже близькі людини відділяються одне від одного, то це робить таку рану на серці, що відкриває усі попередні шрами...
Діалог виявився пародією на самого себе, нічого так нормально і не було... Та я зробив найбільшу помилку — продовжив і дотепер спілкуватися з тим, ким боляче навіть вже й говорити, попри усе тепло, що було. Знаєте ж довіру і почуття і тд? Так цікаво, як вони можуть просто вислизнути з під тебе в один момент, в одне слово, в один звук... Все — їх нема і більше не буде...
Окреме слово про людей, що були і будуть вже назавжди у тому оточенні. Вони просто неймовірні були в той момент і без них я би знову спробував шиєю канат, мабуть, цього разу вже в останнє в житті. Та цього на диво не сталось...
І про що ж була ця історія? Щастя і радість? Людей? Довіру? — про все одразу. З тим як життя йде далі ми всі чомусь вчимося і далі розвиваємось, але не все погане залишається позаду, дещо ми несемо до кінця життя мертвим тягарем, що обтяжує нашу душу і робить наше життя нещасним.
Та попри те Радість для мене стала новим джерелом енергії і життя. Без неї кожен крок стає в тисячу разів важче ніж вони і до того були.

Дякую за прочитання, ваш Голос у Тексті!
Люди, Радійте більше і любіть більше, творіть більше будьте самими собою попри все!