Розділ 6

Вони пішли до невеличкого італійського ресторанчика в центрі, із тими самими скатертинами в клітинку і свічками у пляшках з-під вина. Замовили їжу й розмовляли годинами.

Майя дізналася, що Ярослав майже став учителем і що так і не навчився грати на гітарі. А він дізнався, що Майя встигла пожити у трьох різних містах через батькову роботу, що випікає, коли їй не спиться і мріє про власну кав'ярню, названу на честь бабусі.

— «Аделаїда», — промовив Ярослав, пробуючи назву на слух. — Мені подобається.

— Та ти ж навіть каву не п'єш!

— Зате я чудово підходжу на роль дегустатора випічки.

— Пропонуєш свої послуги?

— Звісно, повний спектр. Обирай: дегустації, миття посуду, морально-психологічна підтримка чи жахливі серенади під гітару. Я людина багатогранна.

Майя щиро розсміялася:

— Матиму на увазі.

Вони просиділи там, поки офіціанти не почали промовисто натякати на те, що заклад зачиняється, а потім ще довго блукали вечірнім містом, тримаючись за руки.

— Дев'ять хвилин і тридцять сім секунд, — сказала вона біля дверей.

— Що?

— Це те, на що ти був згоден. А ми щойно прогуляли половину дня.

— Найкращий день за останній час.

— Треба повторити.

— Обов'язково, — він завагався. — Ти завтра працюєш?

— З обіду.

— Тоді пішли на сніданок? Знаю місце з неймовірними млинцями.

— А кава там є?

— Звісно. Але я питиму апельсиновий сік.

— Тоді я за.

Він ніжним поцілунком попрощався з нею, і Майя залетіла до квартири, на радощах, телефон миттю завібрував.

Богдана: РОЗПОВІДАЙ УСЕ

Майя: Він не любить каву.

Богдана: ???

Майя: Він три тижні пив її, тільки щоб побачитися зі мною.

Богдана: Я ТАК І ЗНАЛА! Я знала!

Богдана: Коли весілля?

Майя: БОГДАНО!

Богдана: Добре-добре, не злись. Коли наступне побачення?

Майя: Завтра вранці. Сніданок.

Богдана: Майє, ти сяєш, я це через екран відчуваю. Дуже за тебе рада!

Майя посміхнулася, відповіла: «Я теж» і відкрила чат із Ярославом. Імені там ще не було, лише номер. Вона підписала його: «Ярослав (ненавидить каву)» і написала першою:

Майя: Дякую за сьогодні. За все.

Ярослав: Дякую, що прибігла перевірити як я. Хоча мені шкода, що я змусив тебе нервувати.

Майя: Дякую, що пив той жах замість того, щоб просто покликати мене на побачення, як нормальна людина.

Ярослав: А я й не казав, що я нормальний.

Майя: І добре. Нормальність нудна.

Вони переписувалися ледь не до ранку, поки Майя не почала відключатися й плутати букви.

О дев'ятій наступного дня він чекав на неї з двома стаканчиками.

— Твій лате. І ні, собі я взяв апельсиновий сік. Від запаху кави мене поки що тошнить.

— Ти забагато часу проводиш у кав'ярнях як для людини, яка її терпіти не може.

— Воно того варте, — просто відповів він і поцілував її.

Млинці були ідеальними, а розмова — ще кращою. До того часу, як він підвіз її на роботу й кілька разів поцілував на прощання, у Майї аж щоки боліли від посмішки.

— Забрати тебе після роботи? — виглядаючи з вікна автівки, запитав він.

— Давай.

Він приїхав ввечері. І наступного дня, і день після. За тиждень у них з'явився власний ритм: спільні сніданки, обіди між змінами, вечері при кожній нагоді. Вона познайомилася з його сестрами, він — з її братом.

Ярослав досі приходив до неї на зміну, але тепер замовляв апельсиновий сік. Сидів за стійкою, щось читав чи просто спостерігав за її роботою.

— Знаєш, — хмикнула Богдана, спостерігаючи, як Ярослав миє столи після години-пік, — не думала, що можна бути таким щасливим із ганчіркою в руках.

— Він просто допомагає…

— Ти диви, вона його експлуатує, а він кайфує!

Майя глянула на Яра, який щось мугикав собі під ніс, натираючи стійку. Відчувши її погляд, він підвів очі й тепло посміхнувся.

— Так, — тихо мовила Майя. — Мені дуже пощастило.

***

За три місяці після тієї історії в пожежній частині Ярослав завалився в кав'ярню з усією своєю бригадою. Замовивши купу кави та випічки, його лейтенант вмостився біля стійки:

— Майє, Вербицький казав, ти мрієш про власний заклад?

— Колись так… Але це ще не скоро.

— Наскільки не скоро?

— Ну, треба зібрати капітал, знайти приміщення, бізнес-план написати…

— А якщо будуть інвестори?

Майя зависла:

— Що?

— Ми в частині організували собі бюджет взаємодопомоги, але ще не придумали куди вкласти кошти, хотілось у щось місцеве, своє, — лейтенант посміхнувся. — Вербицький про твою «Аделаїду» вже три місяці вуха всім прогудів. Розкажеш нам детальніше?

— Ви серйозно?

— Абсолютно. У нас нема мільйонів, але на перший внесок та старт вистачить. Далі банк, організація, і так далі. Ну то як?

Майя перевела погляд на Ярослава, який робив максимально невинне обличчя:

— Ти розповів їм про «Аделаїду»?

— Ну… згадав пару разів. Хлопці запитали, чи є класні ідеї. Я й сказав, що є людина з крутою мрією та сталевою хваткою.

— Ти ж навіть каву не п'єш!

— Зате я вірю в тебе, — просто сказав він. — Ну то що, презентуєш «Аделаїду» хлопцям?

Майя озирнулася: Богдана за спиною вже щосили тицяла великі пальцями вгору, хлопці зі станції чекали на відповідь, а Ярослав дивився на неї з такою гордістю й вірою, що серцю здавалось не хватить місця в грудях.

— Так, — посміхнулася вона. — Із задоволенням.