Розділ 5

Пішки до 19-ї пожежної частини було хвилин п'ятнадцять. Вона добігла за дев'ять.

Ворота гаража були відчиненими, однієї пожежної машини не було. Незнайомий пожежник щось кричав у рацію, а довкола зібралися кілька інших.

— Вибачте… — задихаючись і спираючись руками на коліна, видавила Майя. — Вибачте, тут працює Ярослав… Скажіть, він… чи з ним…

— Майє?

Вона обернулася. З будівлі виходив Ярослав, цілий і неушкоджений, з повним здивуванням на обличчі. Чиста форма, ні сажі, ні крові. Майя з полегшенням видихнула, з ним усе гаразд.

— Ти в порядку, — прошепотіла вона.

— Так, я сьогодні у резервному складі. На виклик виїхав основний караул. Їм трохи дісталося, Остапчук зламав щиколотку, Климчук обпікся, у Ковальського струс, але всі живі, Ярослав підходив усе ближче, в той час здивування на обличчі змінювалося чимось іншим. — Майє, а ти як тут? Звідки ти взагалі…

— Почула про пожежу, про поранених і просто… — Вона замовкла, збагнувши, як це виглядає з боку. Щоки палали. Вона відчувала на собі зацікавлені погляди інших пожежників, які зупинялися довкола. — Мені треба було переконатися, що ти в нормі.

Ярослав завмер:

— Ти кинула все й прибігла сюди?

— Ну… так. Це дивно, так? Ми ж ледь знайомі, мені не варто було… Ти, мабуть, думаєш, що я божевільна.

— Запитай мене, чому я щодня замовляю той напій.

Майя кліпнула очима:

— Що?

— Той безглуздий напій. Потрійний еспресо, без цукру, з ванільним сиропом, вівсяним молоком і карамеллю. Запитай, навіщо.

— Чому ти його замовляєш? — серце калатало десь у горлі.

— Дев’ять хвилин і тридцять сім секунд.

— Я-я не розумію…

Ярослав підійшов майже впритул. За його спиною якийсь рудий пожежник швидко зорієнтувався й почав ненав'язливо відводити роззяв убік.

— Саме стільки часу тобі потрібно, щоб його приготувати, — тихо сказав Ярослав. — Я засік у перший же день. Він займає в тебе найдовше з усього меню.

— Все одно не розумію…

— Майє, я взагалі не люблю каву.

Він нервово провів рукою по волоссю.

— Терпіти не можу цей смак. Того першого дня хлопці потягли мене до тебе в кавʼярню. Я побачив тебе за стійкою і замовив що-небудь, аби тільки заговорити. Наступного дня повернувся. Ти дотепна, розумна, красива… І я не знав, як просто взяти й попросити номер. А коли зрозумів, що той напій робиться хвилин десять, я подумав: «Це воно». Цілих 9 хвилин і 37 секунд, які я можу провести поруч із тобою. Подивитися, як ти працюєш, поговорити, поки не наберуся сміливості…

— Ти три тижні збирався з духом, щоб взяти мій номер?!

— Мені простіше в палаючий будинок зайти, — у його карих очах спалахнули бісики, а пальці ледь тремтіли. — Я щодня казав собі: «Завтра». А потім боявся, що ти скажеш «ні», і в мене більше не буде приводу приходити. І ці дев’ять хвилин тридцять сім секунд були кращими, ніж нічого, навіть якщо ми просто говорили про якісь дурниці.

— Але ти ж не любиш каву, — повторила приголомшена Майя.

— Ненавиджу.

— Ти три тижні труївся гидотою ради десяти хвилин зі мною?!

— Дев’яти хвилин і тридцяти семи секунд. І так. Я б і далі її пив, якби ти не… — він важко ковтнув. — Майє, ти прибігла сюди, бо хвилювалася за мене.

— Так, — тихіше відповіла вона.

— Але ж ти мене майже не знаєш.

— Знаю! Я знаю, що ти став пожежником через те, що твій дядько ним був. Знаю, що ненавидиш жахи, але любиш фільми про катастрофи, хоча це майже те саме. Знаю про твій шрам від приготування бекону, про любов до року у машині. Знаю, як сяєш, коли розказуєш про роботу… — голос затремтів. — І я знаю, що від думки, що ти постраждав, мені стало фізично погано. Тож ні, я не знаю твого прізвища, дати народження і чи є в тебе алергія на щось, але я знаю тебе. І я прибігла, бо…

— Бо?

— Бо дев’яти хвилин і тридцяти семи секунд занадто мало! Мені потрібні години. Дні. Я хочу знати все. Хочу не чекати другої години дня, щоб побачити тебе. Хочу твій номер, хочу нормальні побачення десь, де не варять каву, бо ти її ненавидиш!..

Він перебив її поцілунком.

Ніжним, обережним, наче вона була кришталевою. Майя видихнула й притислася ближче, і поцілунок став глибшим, палкішим, у ньому виплеснулося все, що накопичувалося ці три тижні.

Позаду хтось свиснув, вибухнули оплески. Ярослав з усмішкою відсторонився, лише на стільки, щоб торкнутися чолом її чола:

— Вербицький. Моє прізвище Вербицький. День народження 19 серпня. Маю алергію на котів і молюсків. Маю двох сестер, і я жахливо боявся все зіпсувати.

— Ти нічого не зіпсував, — Майя міцно обняла його за шию.

— Я хочу запросити тебе на вечерю. І писати тобі дурні смс-ки, дзвонити перед сном, бачитися у вихідні. Я хочу набагато більше, ніж дев’ять хвилин і тридцять сім секунд.

Коли вони нарешті озирнулися, виявилося, що половина резервного складу спостерігає за ними з щирими посмішками.

— Нарешті! — гукнув рудий хлопець. — Кушнір, гони двадцятку, я виграв!

— Ви робили ставки?! — засміялася Майя.

— Я працюю з найбільшими дурниками у світі, — усміхнувся Ярослав. — Ну, може, я пару разів про тебе згадував…

— Пару разів?! — підхопив інший пожежник. — Та він тільки й торочив: «Майя те, Майя се… Як думаєте, я їй подобаюся чи вона просто ввічлива?»

Ярослав миттєво почервонів:

— Так, усе, ми йдемо!

— Мені взагалі-то треба на роботу, — прошепотіла Майя, не випускаючи його з обіймів.

— Подзвони й скажи, що сталася надзвичайна ситуація.

— Вона й сталася. Ти ледь не згорів… від сорому.

— Зате спрацювало, — він дістав телефон. — Пиши свій номер. А потім я заберу тебе на найдовший обід у твоєму житті.

Майя швидко ввела номер, скинула собі виклик й набрала Богдану:

— З ним усе добре. Його там навіть не було.

— О, слава богу! Бери вихідний, я закрию зміну. Може хоч тепер ти перестанеш готувати гидоту хлопцю, який її ледь п'є. — хмикнула Богдана в слухавку.