Розділ 2

Майя й не надіялась знову побачити пожежників. 19-та частина хоч і була поруч, але до неї в кавʼярню вони заскочили вперше, мабуть, для різноманітності.

Проте наступного дня, о 14:17, найтихішу годину між обідом і вечірнім напливом, над дверима знову задзвенів дзвінок.

Цього разу Ярослав прийшов сам, усе ще у формі.

— Привіт, — усміхнувся він, підходячи до стійки. — Зайнята?

Майя демонстративно оглянула майже порожній зал:

— Завалена роботою, ледве дихати встигаю.

— Я помітив, — хмикнув він. — Тоді постараюся тебе сильно не відволікати. Можна капучино?

— Зраджуєш своєму лате?

— Ні, шукаю свій «ідеальний» напій.

Майя схилила голову набік, пробиваючи замовлення:

— Більшість людей визначаються з таким за перших дві-три спроби.

— Я звик ретельно підходити до будь-якого вибору.

— Ого. Це щоб на сто відсотків осягнути глибоку суть кави з молоком?

— Саме так. Це надзвичайно важлива справа.

Майя щиро розсміялася й взялася до роботи. Ярослав не пішов за стіл, а залишився біля стійки, спостерігаючи за кожним її рухом із тією ж уважністю, з якою вчора вивчав меню.

— Часто виходить піти на каву під час зміни? — запитала Майя під шум збиваного молока.

— Залежить від дня. Сьогодні спокійно.

— І як, подобається робота?

— Так, — відповів він одразу. — Справді подобається. Кожен день не схожий на інший. І я допомагаю людям.

У його голосі відчувалася щира пристрасть. Більшість клієнтів відстукували ритм стопою чи сиділи в телефонах, поки готувалася кава, а Ярослав вів з нею діалог.

— А ти? — запитав він. — Подобається тут працювати?

— Та загалом так, — чесно зізналася Майя, виводячи на піні візерунок. Цього разу форму серця, добре, що Богдана цього не бачить. — Збираю гроші. Хочу з часом відкрити щось своє. Побільше простору, затишний дворик, книжкові полиці… Створити особливу атмосферу.

— Звучить круто.

— Ну, до цього ще працювати й працювати. Але я рухаюся в цьому напрямку, — вона подала йому капучино. Їхні пальці на секунду доторкнулись, і Майя відчула, як серце пропустило удар. — Тримай, Ярославе.

— Дякую, Майє.

Вона здивовано кліпнула:

— А звідки ти…

Він із легким збентеженням додав:

— Бейджик. Професійна спостережливість.

— А, точно.

— До зустрічі, — сказав він і вийшов.

І саме в цей момент із підсобки, з просто-таки філігранним відчуттям таймінгу, виринула Богдана:

— О, ти диви, повернувся!

— Людина просто прийшла по каву.

— Угу. Завтра теж прийде? — підморгнула Богдана.

— Завтра може і не прийде.

Але він прийшов.

О 14:14, ніби за розкладом. Цього разу Ярослав узяв карамельний мак'ято. Вони з Маєю сміялись, згадуючи кумедні випадки з робочих буднів: він про кота, який дивом застряг усередині стіни (а не на дереві, як у кіно), і про хлопця, який приклеїв себе суперклеєм до холодильника. Вона про жінку, яка вимагала гарячу каву з льодом та про божевільного, який замовив дванадцять порцій еспресо в одну чашку й з тремтячими руками вибіг з кавʼярні.

Наступного дня Ярослав прийшов о 14:19 за ванільним лате. Слово за слово, і виявилося, що вони вчилися в одній школі, тільки він випустився на три роки раніше. Згадували дивакуватих вчителів, реготали з директора, який одного разу з дуру на тиждень оголосив всім заборону носити рюкзаки.

Наступного дня: 14:11, мока з льодом. Вони сперечались кому належить звання найкращої піцерії в місті.

На шостий день він з'явився о 14:23.

— Мені лате з медом і лавандою, — видав Ярослав з порога.

— У нас таке є? — здивувалася Майя.

— Це із секретного меню.

— У нас є секретне меню?!

— Я його щойно вигадав, але ти ж можеш це приготувати?

Майя лише хмикнула. Того дня він розповідав про чергові історії зі своєї частини, а вона жалілася на свого наглого молодшого брата, який вічно віджимав у неї машину, щоб покататись.

На другому тижні Майя вже знала, що у проміжку з 14:10 до 14:25 над дверима обов'язково задзвенить дзвінок. Вона зі шкіри лізла, аби в цей момент бути за касою, постійно міняючись місцями з Богданою. Остання ж з цього приводу лише жартувала.

— Твій бойфренд прийшов! — наспівувала вона під ніс щоразу, коли заходив Ярослав.

— Він не мій бойфренд! — шипіла Майя.

— Поки що, — підмогрувала Богдана.

На дев'ятий день Ярослав замовив ванільне айс-лате на вівсяному. Майя затримала маркер над стаканом.

— Ти це вже куштував минулого тижня.

Він здивовано підняв брови, і на його обличчі промайнула задоволена посмішка, яку він одразу спробував приховати:

— Ти що, ведеш облік всіх моїх замовлень?

— Я просто добре пам'ятаю постійних відвідувачів, — Майя намагалася сховати посмішку, але вийшло так собі. — До того ж ти йдеш майже за алфавітом.

— Та ну?

— Ванільне лате, ванільне айс-лате на вівсяному, звичайне лате, капучино, карамельний мак'ято, лате з медом, мока з льодом… Щось ти пропустив, звісно, але загалом, йдеш чітко за списком.

Ярослав сперся ліктями на стійку. Майя помітила, що це вже стало його звичкою: вмоститися так, ніби він планує побути тут подовше, а не просто дочекатись кави і піти.

— Може, я просто нерішучий.

— Ти пожежник. Ти заробляєш тим, що забігаєш у палаючі будинки й за секунди ухвалюєш рішення, які рятують життя. Сумніваюся, що нерішучість це про тебе.

— Логічно, — він трохи схилив голову, роздивляючись її своїми карими очима. Його погляд був таким чіпким, що в Майї аж перехопило подих. — Тоді, можливо, я просто страшенно люблю каву.

— Угу, ну так, — вона розвернулася до кавомашини, гостро відчуваючи його погляд спиною. — До завтра, Ярославе.

— Думаєш я повернуся?

— Ти ще не пройшов усе меню. Судячи з асортименту, ти тут щонайменше ще на два тижні.