Розділ 1

Ранковий хаос нарешті вщух. Майя саме витирала еспресо-машину, коли над дверима задзвенів дзвіночок. Вона натягнула звичну посмішку, підвела очі і так i завмерла.

До кав'ярні один за одним заходили шестеро пожежників у темно-синій формі. Здавалося, що вони одразу зайняли весь простір закладу. Високі, широкоплечі, вони про щось щиро й невимушено перегукувались, заповнюючи сміхом зазвичай тиху кав'ярню.

— Ой, вибачте, — усміхнувся перший, світловолосий хлопець. — Нас тут трохи забагато. Ми можемо зайти пізніше, якщо…

— Ні-ні, все гаразд! — посміхнулась Майя.

Поруч із нею за прилавком завмерла колега-Богдана, втупившись у цю стіну з м’язів і харизми, яка раптово увірвалася в їхній день.

— Я пережила ранковий наплив зомбі, які хотіли за допомогою кави перетворитись на людей, тож і з вами якось впораюся, — додала Майя.

— Це ти зараз така смілива, — хмикнув інший пожежник. — Зачекай, поки Кушнір почне пояснювати, яку саме каву він хоче.

— Та я просто знаю, що саме я хочу! — обурився той самий Кушнір під загальний регіт хлопців.

Замовлення виявилися простими: кілька чашок чорної кави, одна з вершками, лавандово-кокосове капучино для Кушніра і трохи випічки. Майя вправно віддавала замовлення й паралельно розмовляла з гостями. Виявилося, хлопці з 19-ї пожежної частини і це всього хвилин п'ятнадцять пішки від кав'ярні.

Останній хлопець у черзі ретельно вивчав меню, поки решта уже зробила замовлення, він судячи з усього не поспішав йти до них за стіл.

— Що для вас? — запитала Майя, коли він нарешті підійшов.

Він кліпнув, ніби тільки-но виринув із глибоких роздумів:

— Ой, вибачте. Мені… звичайне лате, середнє.

Голос у нього був спокійний і значно тихіший, ніж у решти. Майя задивилася на те, як сорочка облягає його плечі, але одразу подумки дала собі копняка: Так, стоп. Зберися, ти на роботі.

— На яке ім’я?

— Ярослав.

За кілька хвилин Майя покликала його. Ярослав забрав каву, подякував легким кивком і з усмішкою, від якої в Майї ледь не випав із рук пітчер. А потім усе товариство вивалилося на вулицю, залишивши по собі вже незвично тиху кав'ярню.

— Ну ніфіга собі, — драматично обмахуючись, видихнула Богдана. — Оце так завітали.

— Та наче нормальні хлопці.

— Нормальні?! Майя, ти точно їх бачила… — Богдана раптово замовкла й прижмурилася. — О-о-о. Тобі сподобався той тихий, так?

— Ні...

— Точно той, що позаду всіх стояв! Темноволосий, з таким виглядом, ніби намагався розшифрувати таємниці Всесвіту, а не меню наше читав.

Майя відчула, як щоки заливає фарбою:

— Ніхто мені не сподобався!

— Угу, ну звісно. Саме тому ти йому намалювала цілу картину на піні?

— Я усім малюю щось на лате!

— Не з такою деталізацією, Майє.

— Так, давай краще закриємо тему і йдемо працювати, га?

Богдана хитро розпливлася в посмішці, і вирішила таки залишити Майю в спокої. Принаймні на наступні хвилин п'ять.