9-10

Після смерті бабусі квартира дісталася мені. Якщо чесно, я спочатку навіть зрадів. Скажімо, завжди мріяв переїхати до столиці. І не важливо, що це Лісовий масив. Безкоштовне житло в Києві в наш час — це майже диво.

Квартира була у панельному будинку радянських років, який стояв серед десятків таких самих сірих багатоповерхівок.

Але від самого початку цей будинок здавався трохи іншим порівняно із сусідніми. На перший погляд — такий самий, а далі... можна і не говорити.

У перші дні я списував дивне відчуття на втому і смуток, але щоночі прокидався від пориву тривоги, що наче розливалася замість моєї крові. Мені щиро здавалося, що хтось стоїть у коридорі й терпляче чекає, поки я розплющу очі. Можливо, це сонний параліч, можливо, жахливі сни... але факт є факт: спати тут неприємно.

Дня через три я закінчував проєкт та мав необережність фоном дивитися серіал. На одному з моментів я ледь не навалив у штани. Не знаю як, не знаю чому, але я у своїх навушниках почув хрипіння. Хрипіння, наче це якийсь Люцифер. Перезавантаживши сайт, воно пройшло. Та, якщо чесно, я ніколи такого не відчував.

Після цього, однієї червневої ночі, я повертався додому дуже пізно. Було мало не за північ. Я пройшов у під’їзд і зайшов у ліфт. Він був старого зразка і постійно скрипів, неприємно здригаючись на кожному поверсі.

Я натиснув кнопку дев’ятого поверху і сперся на холодну стіну кабіни. Світло декілька разів блимнуло, а тоді ліфт раптом рушив вище. Та куди вище, якщо тут максимум дев’ять?

Спочатку я подумав, що механізм зламався і зараз просто буде дах. Але коли двері відчинилися, над ними світилася цифра «10». Я знав, що в деяких будинках дах нумерують наступним поверхом. Але чому тоді цієї цифри немає на кнопках ліфта?

Вийшов із ліфта та зрозумів, що це далеко не дах. За дверима тягнувся довгий темний коридор. Лампочки горіли тьмяним жовтим світлом, а повітря смерділо, наче з пакета зі сміттям. Закривши ніс рукою, я продовжив свій рух коридором.

Усі двері виглядали однаково: залізні, чорні, без номерів, навіть без ручок. Я відчув дивний холод усередині грудей. Здавалося, ніби це місце не було частиною будинку. Наче ліфт привіз мене кудись у забуту Богом психлікарню.

Десь далеко почувся тихий дитячий плач. Настільки слабкий, що я не був певен, чи справді почув його, чи це просто в моїй голові. Та все одно шкіра на руках вкрилася мурашками. Я не наважився йти далі, тому, не оглядаючись, повернувся у ліфт і разів десять, не менше, натиснув на цифру дев’ять.

Після тієї ночі я майже перестав відчувати безпеку у своїй квартирі. Години змішувалися між собою, поки я намагався знайти пояснення всьому, що бачив і що відчував. Але чим більше шукав, тим страшнішим ставало життя у цьому проклятому місці.

У старих архівах будинку згадувалися люди, які безслідно зникали або помирали за дивних обставин. Усіх їх об'єднувала одна деталь — вони померли уві сні. Вони, бляха, помирали у своєму сні, у своїй чортовій квартирі, у своєму чортовому ліжку!

Коли настав третій день після всього того, я вже думав повертатися назад у Бориспіль. Не тому, що хотів. Просто відчуття безпеки кликало мене назад у мою стару хату.

Я вже зібрав речі, які встиг розкласти, і залишилося лише все спустити до буса. Переговоривши з найманим водієм, потрібно було підійматися на свій дев’ятий поверх, щоб якнайшвидше винести речі.

На цей раз ліфт піднявся без жодного звуку. Двері відчинилися, і я побачив, що це знову той коридор. Перелякавшись, я обернувся до ліфта... його не було! Так, ліфт тупо зник! Немає! Цієї металевої штуки наче ніколи й не було.

Тим часом коридор був ще дивнішим. Лампочки не горіли. Темрява лежала попереду мене, наче якась стіна. У ній ледве проглядалися двері наприкінці проходу.

Я йшов до них, відчуваючи, як навколо стає холодніше з кожним кроком. Здавалося, що десь капає вода. Кап... кап... кап. Я чув це десь зверху, десь... на даху... якщо він тут взагалі існує. І навіть моє серце билося в ритм води.

— Та ні... не може бути... ні, — прошепотів я, налякано дивлячись на номер старих дверей. — Він мій... це просто мій номер квартири! Це не моя квартира, моя на дев’ятому поверсі... на дев’ятому, а не десятому.

Зрештою, під звуки серця і води, я відчинив старі двері.

— Бляха! — вигукнув я. — Що це таке?!

За останніми дверима сиділа людина. Старий чоловік зі змореним обличчям, яке було повернуте у мій бік.

Я хотів закрити ці чортові двері. Не міг! Двері ніби закам’яніли! Вони тупо не зачинялися!

Голова старого різко піднялася, і його очі втупилися прямо на мене. Очі?! Реально?! Їх не було! Це не очі! Це... це... чорт, що це?!

— Якого... це...

Я дивився на самого себе.

У голові, в очах я бачив! Я раптом побачив усе, що було тут за десятки років. Я стояв і не міг поворухнутися. Просто згадував, як ходив сам до себе у сни, намагаючись хоч якось... хоч якось натякнути.

Від цього захотілося кричати. Усі ці роки я блукав тут, намагаючись вибратися. Хтось не зрозумів би, але щоразу я зустрічав свою молодшу версію і намагався сказати хоч щось.

Раптом мене охопило щось незрозуміле. Якась слизь огортала мене з ніг до голови. Я відступив назад, але двері зникли. Коридор позаду розчинився у непроглядній темряві. Залишилася лише кімната і старий я, який дивився на мене поглядом чорних, як ніч, очей.