I. Активація

Джек чекав на людину, яка вела з ним анонімне листування. Він не знав ні імені, ні статі людини, тому з великою цікавістю очікував на співрозмовника.

- Можливо, це зовсім і не людина - з невпевненістю подумав Джек, - але машина не могла б так глибоко розуміти листування...

Вечірній вересень обіймав вулиці помірним холодом. З неба падав дрібний дощ, що ховався за густим туманом. Цей короткочасний дощ більше нагадував бриз, який утворюється біля великих водоспадів. Завдяки відсутності вітру, гучні звуки були чутні на відстані кількох сотень метрів: шум автівок, сирени, гомін людей, шипіння вентиляції ресторану, поруч з яким він стояв. Все це зливалося в одну приємну симфонію вечора, що вітала тих, хто вмів зупинитися, щоб відчути її - бачити, слухати, дихати нею. Саме таким був Джек.

- Це ви? - голос був жіночий, м’який та приємний на слух.

Джек, озираючись, спантеличився від передчуття. Перед ним стояла неймовірно вродлива дівчина. Його зіниці розширились від здивування і у них з’явився блиск. Він кілька секунд стояв ошелешений, пильно вдивляючись на дівчину.

- Так, - з ентузіазмом відповів він, - мене звати Джек, а вас як?

- Мене звати Грейс, - відповіла вона з легким тремтінням в голосі.

Джек помітив в голосі дівчини невпевненість.

- Дуже приємно, - м’яко промовив, відчуваючи, як у його серці відгукнулася її нервовість, - Прогуляємось? Можливо, ви голодні? - запропонував він з теплою усмішкою, сподіваючись зробити цю зустріч максимально комфортною.

- Я не голодна, ми можемо поговорити під час прогулянки. Джеку, чому ви погодились зустрітись з незнайомою для вас дівчиною? - запитала Грейс.

- Почнімо з того, що я взагалі не знав, що зустріч з дівчиною. Моя інтуїція підказувала, що потрібно зустрітись з людиною, з якою протягом трьох тижнів листуєшся.

Грейс посміхнулася. Джек розчервонівся, дівчина викликала у нього симпатію. Вона була шатенкою із сіро-зеленими очима, які переливались в залежності від освітленості. Коли вона озирнулась і на її обличчя потрапили останні промені сонця, що заходило за обрій, її ясно сірі очі стали зеленкуватими. Волосся здалось світло-рудим, а веснянки на обличчі робили її дуже милою. Він дивився на неї, як рухались її красиві губи і на мить навіть перестав слухати, що вона говорить.

- Джеку? Ви мене чуєте, Джеку?

- Так! Так! Я трохи задумався. Вибачте! - промовив він, не зводячи з неї очей.

- Джеку, на жаль, у нас мало часу на всі подробиці, але я мушу вам все розповісти. Не лякайтесь тільки, будь ласка, розумієте, я бачу в снах майбутнє. Ми зустрічались з вами уві сні. Не знаю, як вам про це сказати, але ви -  незвичайна людина, ви маєте великий дар, але ще про це не знаєте. Нам потрібно поспішати, у нас мало часу, - продовжила Грейс, дивлячись на нього із серйозним і водночас наляканим виразом обличчя.

-  Зупиніться! Про що ви говорите? Який дар? Я звичайна людина! -  він спантеличився і відійшов в сторону.

-  Блін, така красива, ідеальна дівчина, а хвора на всю голову, − пробурмотів він, відвернувшись в сторону, потім відвів погляд на човен, що був у далині на озері.

-  Вислухайте мене, невже ви не помічали те, що дуже рідко хворіли? Хіба не відчували неймовірної сили в моменти сильного гніву? Ви по-іншому дивитеся на світ, який усіх нас оточує,  -  відповіла Грейс.

- В листуванні ви говорили про те, що вам потрібна моя допомога, в чому вона полягає? Бо, якщо у нісенітниці, яку я чую, то я йду, - сказав Джек.

- Джеку, ви маєте мене вислухати! - Грейс взяла руками Джека за плечі і пильно поглянула йому в очі.

− Я не хочу більше нічого чути, досить! − розгнівано викрикнув Джек і побіг у провулок.

- Джеку, зачекайте, -  наздоганяючи, вигукнула Грейс.

- Дозвольте я покажу вам. Дозвольте!

Несподівано вона торкнулася рукою Джекового лоба. В цю мить він відчув сильний аромат польових трав, особливо від піднесеної руки біля своєї голови. Одразу заплющив очі та затримав подих, адже цей трав'яний аромат здавався магічно заспокійливим. Через мить його свідомість перемістилась у зовсім інше місце.

Він опинився на глинисто-піщаному бархані, все навколо наповнилося яскравим сяйвом. Небо ніби фарбувалося у фіолетово-золотисті відтінки. Він був переконаний, що вже був тут, це місце йому відоме. Дивний свист, наближаючись, з кожною секундою ставав все виразнішим.

Здивовано Джек помітив, як перед його очима промайнули  образи чоловіка і жінки. Вони були йому дуже знайомі, їхні голоси лунали в його уяві. Але раптово свист перетворився на гучний звук, що пронизував голову сильним болем. Він  стиснув руками вуха  і , кричачи , закрив очі.

Раптом свист зник, і, коли Джек розплющив очі, то зрозумів, що знаходиться вдома, у власному ліжку. Серце його билося стрімко, і з’явилось підступне відчуття, що все, що відбулося, було лише початком.

- Ого... Оце ж і приснилось... - проголосив Джек, затремтівши від холоду. З годинника, що стояв на столику поряд, тьмяно світився час - 03:08. - Щось недобре відбувається... -  заперечно зізнавшись у цьому, Джек взяв телефон. Його серце завмерло: набраний номер у журналі вказував на дзвінок до його друга Бена, якраз перед тим, як він зустрічався з дивною незнайомкою Грейс.