Кадір

Коли я повернувся до готелю після зустрічі з Томасом, Давуд уже чекав біля машини, перевіряючи вміст наших каністр і щось неголосно обговорюючи з Маліком. За останні кілька днів я звик до того, що ці двоє рідко пояснювали свої рішення заздалегідь, тому просто поставив сумку на заднє сидіння й запитав, скільки часу нам знадобиться, щоб дістатися Кадіру. Давуд випростався, витер долонею піт із чола й відповів, що за звичайних обставин ми могли б приїхати туди ще до наступного вечора, однак після всього, що сталося в Н’Джарі та біля Арумського перевалу, він більше не збирався розраховувати на звичайні обставини. Томас мав рацію принаймні в одному: залишатися в Лумбі було небезпечно, і якщо люди, які стежили за нами, уже дізналися про нашу зустріч, кожна зайва година могла обернутися проблемою.

Ми виїхали з міста близько полудня, коли сонце вже припікало так сильно, що повітря над дорогою тремтіло, а металеві частини автомобіля обпікали руки. Давуд обрав західний виїзд, хоча на карті Томаса дорога на північ починалася з протилежного боку Лумби. Коли я звернув на це увагу, він пояснив, що спочатку ми проїдемо кілька десятків кілометрів старою промисловою трасою, а потім повернемо на покинутий шлях, яким колись перевозили руду з північних шахт. Ця дорога була довшою, зате не проходила через жодне велике поселення, і саме тому Давуд вважав її найкращим варіантом. Малік, який сидів поруч із ним, слухав пояснення з таким виразом обличчя, ніби вже здогадувався, що наш маршрут знову зміниться, але цього разу вирішив не сперечатися.

Перші кілька годин минули спокійно. За вікнами пропливали сухі рівнини, зрідка траплялися залишки старих бетонних споруд, а вздовж дороги тягнулися іржаві труби, які подекуди виступали просто із землі, наче кістки якоїсь величезної тварини. Я намагався роздивитися їх крізь запилене скло й думав про те, скільки людей колись працювало в цих місцях, будувало заводи, прокладало дороги, перевозило вантажі, сподіваючись, що все це колись зробить їхнє життя кращим. Тепер від тих планів залишилися лише порожні будівлі, зруйновані колії та кілька поселень, у яких люди продовжували жити так, ніби світ за межами їхніх домівок давно перестав існувати. Мені тоді здавалося, що саме в цьому й полягала найбільша дивина Касамби: тут можна було проїхати сотні кілометрів і побачити, як цивілізація поступово відступає, залишаючи після себе не дику природу, а уламки власних невиконаних обіцянок.

Ближче до вечора Давуд звернув на вузьку дорогу, що проходила між низькими пагорбами, і майже відразу попросив нас не розмовляти. Він сказав це настільки тихо, що я спочатку навіть не зрозумів, чи правильно почув, але Малік відразу замовк і почав уважно вдивлятися в місцевість попереду. За кількасот метрів дорога виходила на відкриту ділянку, де колись, судячи з бетонних опор, стояв міст через сухе русло річки. Самого мосту вже не було, і тепер автомобілі мали спускатися вниз, перетинати кам’янисте дно й підніматися протилежним схилом. Давуд загальмував ще до спуску, вимкнув двигун і кілька секунд прислухався, після чого попросив Маліка дістати бінокль.

Я теж подивився в той бік, намагаючись зрозуміти, що їх насторожило, але спочатку не побачив нічого незвичного. Лише коли Малік передав бінокль Давуду, я помітив на протилежному схилі темну машину, припарковану за бетонною опорою. Вона стояла так, що з дороги її майже не було видно, і лише частина даху виступала над уламками старого мосту. Давуд довго спостерігав за нею, а потім повільно опустив бінокль і сказав, що нам потрібно повертатися. Я запитав, чи не можна просто об’їхати перешкоду, але він відповів, що справа не в машині, а в тому, що хтось знав про цю дорогу й заздалегідь зайняв позицію, з якої можна було контролювати єдиний зручний спуск до русла.

Він не встиг пояснити більше, бо з-за пагорба позаду нас долинув звук двигуна. Давуд різко обернувся, а Малік уже дивився в заднє скло. На дорозі, якою ми щойно приїхали, з’явився темний позашляховик, і хоча він іще перебував досить далеко, його швидкість не залишала сумнівів, що водій прямує саме до нас. Давуд завів двигун, увімкнув передачу й спробував розвернути машину, проте в ту саму мить із боку старого мосту пролунав постріл. Куля вдарила в капот, залишивши на металі невелику вм’ятину, а наступні постріли розбили бокове скло й змусили нас пригнутися.

Усе, що відбувалося далі, я пам’ятаю уривками, хоча самі події досі залишилися в моїй пам’яті настільки виразними, ніби я пережив їх не багато років тому, а лише вчора. Давуд натиснув на газ, намагаючись відвести машину від відкритої ділянки, але задні колеса втратили зчеплення з кам’янистим ґрунтом, і автомобіль різко кинуло вбік. Малік кричав, щоб я пригнувся, а за вікнами здіймалися хмари пилу, крізь які я бачив лише короткі спалахи пострілів і темні силуети людей біля бетонних опор. Позашляховик позаду наближався, а попереду дорогу перекривали уламки старої огорожі, через які Давуд намагався прорватися, не зменшуючи швидкості. Коли наше переднє колесо вдарилося об бетонний блок, машину розвернуло, і ми зупинилися поперек дороги, за кілька метрів від крутого спуску до русла.

Двигун продовжував працювати, але з-під капота вже тягнувся густий дим. Давуд вилаявся, спробував перемкнути передачу й зрозумів, що автомобіль більше не рушить. Малік відчинив двері з протилежного боку й наказав мені вибиратися, а сам повернувся до Давуда, який намагався дістати зі свого боку сумку з документами. Я ще не встиг повністю усвідомити, що відбувається, коли почув нову серію пострілів, цього разу значно ближче, і побачив, як куля пробила метал над головою Маліка. Він різко відсахнувся, схопив Давуда за плече й потягнув його з машини, але той не зміг відразу підвестися. Лише тоді я помітив темну пляму, що швидко розросталася на його сорочці під ребрами.

Малік затягнув Давуда за бетонну опору, а я кинувся слідом, майже послизнувшись на сипкому камінні. За нами вже кричали озброєні люди, і я чув, як вони наближалися до автомобіля, перевіряючи, чи залишився хтось усередині. Давуд сидів, притиснувши долоню до рани, і намагався дихати рівномірно, хоча з кожною хвилиною йому ставало важче. Малік розірвав край власної сорочки, щоб перев’язати його, а потім наказав мені зняти сумку й дістати воду. Я виконав його прохання, але руки тремтіли так сильно, що я ледве зміг відкрити застібку. Усе моє попереднє уявлення про небезпеку, яке складалося з похмурих розмов у придорожніх поселеннях і загадкових попереджень незнайомців, розсипалося за кілька хвилин: тепер небезпека була поруч, мала людські голоси й стріляла в нас із автоматів.