Забуте місто

Наступного вечора батько продовжив історію саме з того місця, де зупинився напередодні, коли вони залишили позаду стару заправку біля Арумського перевалу і звернули на технічну дорогу, якою давно вже ніхто не користувався. Син цього разу навіть не чекав нагадування про телефон: він поклав його на край дивана ще до того, як батько встиг сісти поруч, і тепер уважно дивився на нього, ніби намагався заздалегідь вгадати, що саме чекало їх попереду.

Батько посміхнувся, помітивши це, але нічого не сказав.

— Ми виїхали ще до світанку, — почав він. — Ніч минула майже без сну, тому що Давуд не хотів залишатися біля заправки довше, ніж було необхідно. Він кілька разів виходив із машини, прислухався до дороги, дивився на темний горизонт, а потім повертався і сідав за кермо. Малік майже не розмовляв, хоча зазвичай саме він намагався підтримувати розмову навіть тоді, коли ситуація цього зовсім не вимагала. Мені здавалося, що обидва вони розуміли щось таке, чого я тоді ще не міг побачити.

Невдовзі після світанку дорога почала підніматися вгору. Арумський перевал залишався позаду, і разом із ним поступово змінювався краєвид. Савана ставала сухішою, дерева траплялися дедалі рідше, а там, де ще напередодні траплялися невеликі поселення, тепер простягалися лише кам’янисті рівнини, на яких вітер ганяв пил і суху траву. Сонце піднімалося надзвичайно швидко, і вже за кілька годин після світанку здавалося, що воно висить просто над головою.

Ми їхали мовчки. Давуд тримав кермо обома руками і майже не відривав погляду від дороги, а Малік час від часу дивився назад, ніби боявся побачити на горизонті автомобілі, від яких ми втекли вночі.

Приблизно опівдні Давуд несподівано зменшив швидкість, а потім зупинив машину.

Перед нами стояв бетонний стовп.

На перший погляд він нічим не відрізнявся від десятків подібних стовпів, які ми бачили вздовж дороги, але на його верхній частині була прикріплена невелика металева пластина. Фарба на ній давно облупилася, проте крізь іржу ще можна було розібрати три літери: МАРА.

Я запитав Давуда, що вони означають, але він не відповів одразу. Вийшов із машини, підійшов до стовпа і кілька секунд просто дивився на напис, після чого повернувся на своє місце.

— Тут закінчується Касамба, — сказав він.

Я подивився на карту, яку тримав на колінах.

— Але ми ще повинні бути в Касамбі.

— На карті.

Він сказав це абсолютно спокійно, без жодної посмішки, і саме тому його відповідь видалася мені тоді дивною.

Я перепитав, що знаходиться за цією межею, і Давуд після короткої паузи відповів, що називається вона Мара. Це не була інша країна у звичному розумінні цього слова, оскільки там не існувало ні уряду, ні армії, ні адміністрації, яка могла б претендувати на повний контроль над територією. Колись Мара була частиною Касамби, однак після кількох років громадянської війни влада поступово втратила там вплив, а згодом просто перестала намагатися його повернути. На картах територія формально залишалася касамбійською, але люди, які жили там, давно вже не вважали себе частиною держави, що існувала десь за сотні кілометрів на південь.

Давуд сказав, що далі нам доведеться бути особливо обережними, тому що на цій території кожен незнайомець викликав підозру. Особливо той, хто приїжджав із півдня і не міг переконливо пояснити, навіщо йому знадобилося опинятися саме тут.

Після цих слів він знову завів двигун, і ми перетнули невидиму межу.

Ближче до вечора нам нарешті трапилося перше поселення. Воно складалося з кількох десятків будинків, маленького ринку і старої водонапірної башти, яка давно втратила первісний колір. Біля дороги стояло кілька людей, але ніхто не звертав на нас особливої уваги, поки машина не зупинилася біля колонки з водою. Тоді розмови на ринку поступово стихли, і я помітив, що майже всі присутні дивляться в наш бік.

Давуд вийшов із машини і підійшов до чоловіка, який продавав воду. Вони недовго розмовляли, після чого чоловік почав наповнювати наші каністри. Малік тим часом пішов до невеликої крамниці, а я залишився біля машини, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.

Саме тоді до мене підійшла молода дівчина.

Вона несла на голові кошик із фруктами і зупинилася неподалік, дивлячись на мене з тією обережною цікавістю, яку я вже встиг помітити у людей, котрі зустрічали нас останні кілька днів. Вона запитала, чи я з Н’Джари, і я відповів, що ні, що приїхав із півдня.

Після цього вона замовкла, а її погляд на кілька секунд затримався на моєму обличчі.

— Тоді вам не варто їхати далі, — сказала вона.

Я запитав чому, але вона вже дивилася кудись убік, ніби пошкодувала, що взагалі заговорила.

— Там не люблять чужих.

Перш ніж я встиг щось відповісти, вона пішла до ринку.

Давуд саме повернувся до машини й, побачивши її спину, нічого не запитав. Я розповів йому про нашу коротку розмову, але він лише знизав плечима.

— Люди часто радять не робити того, чого бояться самі.

— А ти не боїшся?

Він подивився на мене через дзеркало заднього виду.

— Боюся, — відповів він після короткої паузи. — Просто страх не завжди означає, що треба повертатися.

Ми рушили далі.

До вечора дорога стала ще гіршою. Асфальт давно зник, і тепер автомобіль пробирався між невисокими пагорбами, де колеса раз у раз провалювалися в кам’янисті ями. Сонце вже торкалося горизонту, коли Давуд раптом звернув убік і повів машину вузькою дорогою між двома пагорбами.

Я спочатку подумав, що ми просто шукаємо місце для ночівлі, але за кілька хвилин дорога вивела нас на вершину схилу, і перед нами відкрилася широка долина.

У її центрі стояло місто.

Звідси воно здавалося майже нереальним. Будинки тягнулися вздовж схилів, між ними проходили вузькі вулиці, а в самому центрі височіла стара водонапірна башта. На кількох вулицях уже світилися перші лампи, і в міру того, як сонце опускалося за горизонт, місто поступово оживало.