Дорога на північ

Наступного вечора син повернувся до вітальні відразу після вечері, навіть не дочекавшись, поки батько запропонує продовжити розповідь. За останні дні їхні вечори набули нового порядку: телефон, який раніше майже не випускався з рук хлопця, тепер залишався на журнальному столику, а батько, повертаючись із роботи, дедалі частіше ловив себе на думці, що поспішає додому не лише заради звичних родинних справ.

Він застав сина біля вікна, звідки той спостерігав за подвір’ям, і, побачивши його зацікавленість, мимоволі усміхнувся. У цій простій картині було щось таке, чого йому давно бракувало: можливість говорити з власною дитиною не про оцінки, домашні завдання чи невиконані обіцянки, а про щось, що однаково захоплювало їх обох.

Вони вмостилися на звичних місцях, і батько, трохи помовчавши, почав розповідь.

— Коли ми залишили Н’Джару, я ще не розумів, наскільки сильно змінилося наше становище. До того моменту я вважав, що всі небезпеки, з якими ми зіткнулися, були пов’язані з чоловіком у червоному шарфі та його загадковим господарем. Мені здавалося, що варто лише виїхати за межі міста, і ми знову станемо звичайними мандрівниками, які можуть самостійно обирати дорогу, зупинятися там, де заманеться, і не озиратися щоразу на звук автомобіля позаду. Але Малік знав більше, ніж говорив, а Давуд, наш новий провідник, узагалі поводився так, ніби кожен зайвий рух міг накликати на нас біду.

Дорога поступово віддалялася від міста, перетинаючи рівнини, на яких майже не залишилося слідів людського життя. Подекуди траплялися покинуті ферми, обвалені огорожі та старі колодязі, біля яких уже давно ніхто не набирав води. Ми проїжджали повз села, що тулилися до невеликих пагорбів, і бачили людей, які зупинялися посеред своїх справ, аби проводжати автомобіль настороженими поглядами. Вони не махали нам руками й не намагалися привернути увагу, як це робили мешканці південних поселень, а просто дивилися, поки ми не зникали за поворотом.

Давуд сидів поруч із Маліком і майже не втручався в керування, хоча час від часу показував на дорогу або наказував звернути на непримітну ґрунтову стежку. Він знав ці місця надзвичайно добре, пам’ятав кожну розвилку й навіть ті ділянки, де колись проходили дороги, а тепер залишилися лише зарослі колії. Коли я запитував, звідки йому відомі такі подробиці, він відповідав коротко, що провів тут більшу частину життя, а потім знову замовкав.

До полудня ми дісталися невеликого поселення, яке Давуд назвав Кіреною. Воно стояло на перетині двох старих торговельних шляхів і колись, за його словами, було важливим пунктом для караванів, що перевозили сіль, тканини та металеві вироби з півночі на південь. Тепер від колишнього значення залишилися лише широкий майдан, кілька кам’яних складів і довга будівля з арковими вікнами, у якій працював невеликий ринок.

Ми зупинилися біля криниці, щоб поповнити запаси води й дати автомобілю трохи охолонути. Малік залишився біля машини, а я разом із Давудом пішов до торгових яток, де можна було придбати хліб, фрукти та щось на вечерю. Люди розмовляли неголосно, проте, щойно ми наближалися, розмови часто обривалися, а продавці починали займатися своїми товарами з такою зосередженістю, наче до цього не помічали нічого навколо.

Я звернув увагу на невеликий натовп біля стіни старого складу. Там стояв чоловік у темному одязі, а перед ним на землі лежали кілька дерев’яних ящиків. Двоє озброєних людей перевіряли їхній вміст, тоді як третій розмовляв із власником товару. Ніхто не підвищував голосу, проте продавець був настільки наляканий, що навіть не намагався заперечувати, коли один із чоловіків забрав у нього невелику сумку.

Я запитав Давуда, що відбувається, і він відповів, що це звичайна перевірка. Однак, коли я поцікавився, хто має право проводити такі перевірки, провідник різко зупинився й подивився на мене.

— Тут не варто цікавитися тим, хто має право на щось, — сказав він. — Краще запам’ятай, хто може змусити тебе виконати наказ.

Він промовив це без злості, але в його голосі було стільки втоми, що я більше не став розпитувати.

Ми повернулися до автомобіля, завантажили покупки й рушили далі. За поселенням дорога почала підніматися вгору, огинаючи кам’янисті схили, а повітря поступово ставало прохолоднішим. Далеко попереду виднілися гори, які на карті позначалися як хребет Арума. Давуд пояснив, що за ними починаються території, де майже не залишилося постійних поселень, а старі дороги давно перейшли під контроль різних озброєних угруповань.

Саме там, за його словами, ми мали знайти людину, яка могла допомогти нам дістатися до місця, заради якого я й вирушив у цю подорож.

Я не став запитувати, чому він так довго приховував цю інформацію. Мені вже почало здаватися, що в Касамбі кожна відповідь лише породжує нові запитання, а люди, які знають правду, воліють тримати її при собі до останньої миті.

До вечора ми дісталися старої заправної станції, розташованої на узбіччі дороги неподалік від гірського перевалу. Її дах тримався на кількох металевих опорах, а вікна невеликої будівлі були закриті дерев’яними щитами. На подвір’ї стояли два покинуті вантажні автомобілі, вкриті пилом, а біля колонки лежала купа старих шин.

Давуд сказав, що тут ми проведемо ніч, оскільки далі їхати небезпечно. Малік не заперечував, хоча я помітив, що йому зовсім не подобається це місце. Він довго оглядав територію, перевіряв замки на дверях і кілька разів виходив за межі подвір’я, намагаючись розгледіти дорогу в обидва боки.

Усередині будівлі виявилася невелика кімната з двома ліжками, старим столом і шафою, у якій лежали порожні пляшки та зім’яті газети. На стіні висів календар, що давно втратив актуальність, а поруч хтось залишив напис місцевою мовою. Давуд прочитав його, але не став перекладати, лише похитав головою й попросив нас не виходити надвір після настання темряви.

Ми повечеряли тим, що купили в Кірені, а потім Малік запропонував розділити нічне чергування. Давуд погодився, узявши першу зміну, і вмостився біля дверей із невеликим ліхтарем. Я ліг на ліжко, але заснути не міг. У голові крутилися події останніх днів, і що більше я намагався скласти їх у зрозумілу картину, то сильніше відчував, що ми опинилися в історії, правил якої ніхто не збирався пояснювати.