Господар НʼДжари

Глава четверта. Господар Н’Джари

Того вечора батько довго не міг почати розповідь, хоча син уже вмостився на дивані й усім своїм виглядом давав зрозуміти, що готовий слухати. Він сидів у кріслі, повільно перегортаючи сторінки старої книжки, яку дістав із шафи, але було очевидно, що його увага зосереджена зовсім не на прочитаному. Нарешті він закрив книжку, поклав її на журнальний столик і подивився на сина.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що ми з Маліком приїхали до міста, яким керувала людина, чиє ім’я боялися вимовляти навіть місцеві? — запитав він.

Син кивнув.

— То був Самуїл?

— Саме так. Але перш ніж я розповім тобі про нього, ти повинен зрозуміти одну річ: у Н’Джарі влада не належала тому, хто мав найбільше солдатів або найкращу зброю. Принаймні не так, як це зазвичай буває в інших місцях. Там усе трималося на страхові, а страх, як ти згодом зрозумієш, може бути значно міцнішим за будь-які мури.

Батько трохи помовчав, а тоді продовжив.

— Ми з Маліком їхали вузькими вулицями, поки не дісталися старого кварталу неподалік від залізничного вокзалу. Колись там, мабуть, жили заможні люди: про це свідчили високі будинки з кам’яними балконами, широкі під’їзди та залишки декоративних решіток на вікнах. Тепер більшість будівель стояла напівпорожньою, а їхні фасади були вкриті пилом і темними плямами від дощу. На перших поверхах працювали невеликі крамниці, майстерні й закусочні, де люди вечеряли за дерев’яними столами, намагаючись не затримуватися на вулиці довше, ніж було необхідно.

Малік зупинив автомобіль біля двоповерхової будівлі з вивіскою, на якій майже стерлися літери. Це був готель, хоча назвати його таким можна було лише з великою поблажливістю. У холі стояв старий вентилятор, що обертався з таким скрипом, ніби кожної миті міг розсипатися, а за стійкою сидів худорлявий чоловік із глибокими зморшками на обличчі. Він не здивувався нашій появі, проте, коли Малік попросив два номери, спершу уважно подивився на нього, а потім перевів погляд на мене.

— Ви приїхали з півдня? — запитав він.

Малік відповів ствердно.

— Надовго?

— Поки не вирішимо свої справи.

Чоловік повільно похитав головою, ніби почув відповідь, яка його зовсім не влаштовувала, але сперечатися не став. Він записав наші імена до товстого зошита, віддав ключі й попросив не виходити з готелю після десятої вечора.

Я запитав, чи діє в місті комендантська година, однак він лише знизав плечима.

— Тут не потрібні накази, щоб люди знали, коли їм слід залишатися вдома.

Малік подякував і повів мене сходами нагору. Наші кімнати були невеликими, з вузькими ліжками, старими шафами й вікнами, що виходили у внутрішній двір. Усе в них було чистим, хоча й давно потребувало ремонту. Я кинув сумку на підлогу й підійшов до вікна, звідки було видно сусідні дахи та частину вулиці. Люди поспішали додому, продавці зачиняли крамниці, а біля перехрестя стояв військовий автомобіль, навколо якого зібралося кілька озброєних чоловіків.

Малік увійшов до моєї кімнати без стуку й попросив не підходити до вікна надто близько.

— Ти поводишся так, ніби ми приїхали в саме серце війни, — сказав я.

— Можливо, так воно і є, — відповів він. — Просто тут давно навчилися жити так, щоб війна не заважала торгувати, готувати вечерю й відправляти дітей до школи. Але це не означає, що вона закінчилася.

Він повідомив, що вранці спробує дізнатися, де можна знайти людину, яка погодиться провести нас до північного району міста. Я хотів запитати, навіщо нам потрібен провідник, якщо ми вже перебували в Н’Джарі, але Малік пояснив, що місто фактично поділене між кількома угрупованнями, і чужинець, який не знає місцевих домовленостей, може випадково опинитися на території тих, хто не терпить непроханих гостей.

Тоді я вперше почув, що Самуїл не просто контролював місто, а й утримував у своїх руках усі головні дороги, склади та переправи на півночі. Його люди збирали плату з торговців, охороняли ринки, вирішували суперечки між місцевими громадами й карали тих, хто наважувався порушувати встановлений порядок. Для одних він був злочинцем, для інших — єдиною людиною, завдяки якій Н’Джара ще не перетворилася на руїни.

— А ти сам що про нього думаєш? — запитав я Маліка.

Він не відповів одразу. Підійшов до вікна, відсунув край фіранки й поглянув на вулицю, де військовий автомобіль уже зник за поворотом.

— Я думаю, що людина, яка змушує інших боятися її імені, рано чи пізно починає вірити, ніби їй дозволено все.

Після цього він повернувся до своєї кімнати, а я залишився наодинці з думками про місто, яке за кілька годин устигло здатися мені водночас і живим, і мертвим.

Наступного ранку Малік розбудив мене ще до сходу сонця. Він уже встиг поговорити з господарем готелю й домовився про зустріч із чоловіком, який мав провести нас до старого адміністративного кварталу. За його словами, там розташовувалася будівля колишньої міської ради, яку Самуїл перетворив на власну резиденцію.

Ми поснідали в маленькій закусочній неподалік від готелю, де нам подали міцну каву, коржики та смажені яйця. За сусідніми столами сиділи робітники й торговці, які розмовляли про ціни на пальне, стан доріг і чергові затримки з постачанням товарів. Здавалося, нікого не цікавило, що відбувається в інших частинах країни, а новини зі столиці сприймалися як щось далеке й майже не пов’язане з їхнім повсякденним життям.

Наш провідник чекав біля входу. Це був невисокий чоловік років п’ятдесяти з темною шкірою, сивиною на скронях і невеликою шрамованою ділянкою над лівою бровою. Він назвався Ідрісом і відразу попередив, що не збирається відповідати на запитання, які можуть створити нам неприємності.

— Я покажу вам дорогу, — сказав він, звертаючись до Маліка. — Але не просіть мене пояснювати те, чого я не хочу знати.