За рікою Лумба

Того вечора батько повернувся додому раніше, ніж зазвичай, і, переступивши поріг, одразу помітив, що син чекає на нього у вітальні. Хлопець сидів на дивані з книжкою, яку, судячи з усього, відкрив зовсім недавно, оскільки його погляд раз у раз повертався до годинника на стіні, а почувши знайомий звук ключа в замку, він відклав читання й підвівся назустріч батькові.

— Я вже думав, що ти сьогодні затримаєшся, — сказав він, коли батько з'явився в дверях кімнати.

— Чому ти так вирішив?

— Ти вчора сказав, що розповіси про місто, до якого ви з Маліком збиралися їхати, а потім сьогодні весь день нічого не казав про те, коли повернешся.

Батько з усмішкою зняв годинник і поклав його на полицю.

— Виходить, я тепер маю звітувати перед тобою про кожну хвилину свого робочого дня, щоб ти не хвилювався за долю африканської експедиції?

— Не треба звітувати, просто хотілося знати, чи ти пам'ятаєш.

— Повір, таку історію важко забути, навіть якщо дуже постаратися.

Вони повечеряли разом, причому цього разу розмова за столом не потребувала жодних нагадувань про телефон, який син залишив у кімнаті. Батько розповів про кілька кумедних випадків на роботі, дружина поділилася новинами, а хлопець несподівано для самого себе взяв участь у розмові, розповідаючи про події шкільного дня, які зазвичай залишалися для батьків невідомими. Коли вечеря закінчилася, вони перейшли до вітальні, де батько влаштувався у своєму кріслі, а син сів поруч, підтягнувши ноги на диван.

За вікном повільно згущалися сутінки, і світло настільної лампи поступово витісняло з кімнати залишки денного освітлення. Батько на мить замовк, ніби намагався зібрати докупи спогади, які давно не повертав із глибин пам'яті, а тоді почав розповідати.

Наступного ранку після зустрічі з чоловіком у червоному шарфі Малік поводився так, ніби нічого незвичайного не сталося, хоча батько помітив, що його звична безтурботність кудись зникла. Він ретельно перевірив автомобіль, знову перерахував каністри з водою, оглянув запасне колесо й кілька разів виходив на дорогу, щоб подивитися в обидва боки, перш ніж остаточно вирішив, що вони можуть вирушати.

Сонце ще не зійшло, коли старий «Лендровер» залишив поселення, а перші промені світла застали їх уже далеко за його межами, серед безкраїх рівнин, де низька трава тягнулася до самого обрію, а поодинокі дерева нагадували темні силуети кораблів, що застрягли посеред золотавого моря. Дорога була настільки нерівною, що пасажирське сидіння разом із батьком постійно підкидало на вибоїнах, а пил, який здіймався за автомобілем, ще довго висів у повітрі, повільно осідаючи на кущах і камінні.

Малік їхав мовчки, лише зрідка поглядаючи на стару карту, розгорнуту на колінах, і батько поступово зрозумів, що їхній маршрут пролягав далеко від основних доріг, якими користувалися торговці та місцеві мешканці. Часом вони проїжджали повз покинуті поселення, де серед зарослих подвір'їв залишалися тільки стіни будинків, а іноді зустрічали невеликі групи людей, які йшли вздовж дороги, несучи на головах кошики або ведучи за собою худобу.

Ближче до полудня Малік зупинив автомобіль біля невеликого пагорба, з вершини якого відкривався широкий краєвид на долину. Вони вийшли, щоб розім'яти ноги, і водій показав на тонку смугу темно-зеленої рослинності, яка простягалася далеко на північ.

— Там починається річка Лумба, — сказав він, дістаючи з кишені пачку сигарет. — Якщо ми не втратимо часу, то до вечора дістанемося переправи, а звідти залишиться ще близько двох днів дороги.

Батько запам'ятав ці слова, хоча тоді ще не розумів, наскільки важливою виявиться та річка для всього, що станеться згодом.

Лумба була однією з найбільших водних артерій Касамби, і місцеві жителі вважали її не просто річкою, а межею між двома різними світами. На півдні, звідки вони приїхали, влада центрального уряду ще зберігала бодай видимість порядку, тоді як землі за Лумбою вже багато років жили за власними законами, які змінювалися залежно від того, хто саме контролював дороги, переправи та невеликі міста вздовж берега.

Саме там, за словами Маліка, і знаходилося місце, до якого вони прямували.

Він називав його Н'Джарою.

На жодній із карт, які батько бачив раніше, цього міста не було, хоча водій запевняв, що воно існувало задовго до того, як Касамба отримала незалежність, і колись було важливим торговельним центром, куди з'їжджалися купці з різних куточків континенту. Його вулицями проходили каравани, на ринках продавали тканини, спеції, зброю та золото, а в порту, розташованому на широкій притоці Лумби, стояли судна, які вивозили товари далеко за межі країни.

Та все це залишилося в минулому.

Після здобуття незалежності Касамба пережила кілька державних переворотів, громадянську війну й десятиліття політичної нестабільності, через які центральна влада поступово втратила контроль над північними територіями. Н'Джара опинилася серед тих міст, про які уряд волів не згадувати, а люди, що залишилися там, навчилися існувати без допомоги держави, покладаючись на власні сили, домовленості та давні звичаї.

Малік розповідав про це без особливих емоцій, наче йшлося про давно відомі обставини, з якими кожен мешканець Касамби змирився ще в дитинстві. Проте батько помітив, що водій уникає розмов про тих, хто керував містом, і щоразу, коли мова заходила про північ, його обличчя ставало помітно серйознішим.

До переправи вони дісталися вже після заходу сонця.

Річка виявилася набагато ширшою, ніж батько міг уявити, а її темна поверхня майже не відбивала світла, що залишилося на небі. На протилежному березі виднілися поодинокі вогні, які тремтіли вдалині, нагадуючи крихітні зірки, що випадково опинилися нижче лінії горизонту. Біля води стояло кілька дерев'яних човнів, а поруч із ними розташувалася невелика група чоловіків, які мовчки спостерігали за прибуттям автомобіля.

Малік вийшов першим і заговорив із ними мовою, якої батько не розумів. Розмова тривала кілька хвилин, після чого один із чоловіків підійшов до машини й уважно оглянув її, затримавши погляд на пасажирському сидінні.

Він щось запитав у Маліка.

Водій відповів, і чоловік більше не звертав на батька уваги.

Переправляти автомобіль довелося на старій платформі, яку тягнув моторний човен. Уся процедура тривала майже годину, протягом якої батько сидів у машині, спостерігаючи, як темна вода повільно розходиться перед ними, а на протилежному березі дедалі чіткіше проступають обриси невідомої землі.

Коли вони нарешті ступили на північний берег, Малік заглушив двигун і кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись перед собою.

— Відтепер, — сказав він, — краще не говорити зайвого й не намагатися знайомитися з кожним, хто зустрінеться на нашому шляху. Тут люди не дуже люблять чужинців, особливо тих, хто приїжджає без зрозумілої причини.

Батько запевнив його, що зрозумів, хоча насправді ще не усвідомлював, наскільки серйозним було це попередження.

Вони рушили далі.

І вже за кілька годин, коли дорога почала спускатися в долину, батько вперше побачив Н'Джару.

Місто лежало серед пагорбів, розкинувшись уздовж річки, і навіть здалеку здавалося значно більшим, ніж він очікував. Над низькими дахами здіймалися кілька старих будівель із потемнілими фасадами, а на схилі одного з пагорбів виднілася висока вежа, яка, за словами Маліка, колись належала залізничній станції.