Людина в червоному шарфі

Наступного вечора син сам нагадав батькові про Касамбу.

Він зробив це ще до того, як батько встиг зняти куртку, коли той тільки-но зайшов до квартири й поставив портфель на звичне місце біля стіни.

— Ти сьогодні продовжиш?

Батько подивився на нього і на кілька секунд навіть не зрозумів, про що саме йдеться.

— Що продовжу?

— Африку.

— А, ти про це.

— Звичайно, про це. Ти ж учора сказав, що Малік повіз тебе на північ, а потім просто закінчив розповідати.

— Я не закінчив, а сказав, що продовжу сьогодні.

— От я й питаю.

Батько усміхнувся, знімаючи годинник.

— Я бачу, ти вже навчився запам’ятовувати мої обіцянки.

— Ти сам сказав, що там була найцікавіша частина.

— Можливо, я перебільшив.

— Тоді тепер мусиш довести, що не перебільшив.

— Добре, — відповів батько, прямуючи до кухні. — Але спочатку вечеря.

Син пішов за ним.

Телефон цього разу залишився в його кімнаті.

Батько помітив це, але вирішив не робити з цього окремої події. Йому здавалося, що якщо він зараз скаже щось на кшталт «бачиш, можеш же без телефона», то зіпсує все те, що виникло між ними напередодні. Тому він просто сів за стіл і почав вечеряти, відповідаючи на запитання сина про те, скільки тривала його подорож, чи справді в Африці настільки спекотно, як показують у фільмах, і чи доводилося йому бачити диких тварин.

Лише після вечері, коли вони залишилися удвох у вітальні, син знову повернувся до головного.

— То що було після того, як ти поїхав із Маліком?

Батько сів у крісло, а син влаштувався на дивані навпроти нього.

— Насправді спочатку нічого надзвичайного, — сказав батько. — Ми просто їхали.

— Ти ж казав, що це була найцікавіша частина.

— Я казав, що вона стала найцікавішою пізніше.

— Тоді розповідай із самого початку.

Батько кивнув.

— Добре. Ми виїхали зі столиці ще до світанку. Малік наполягав, що треба вирушати раніше, поки спека не стала нестерпною. Він сказав мені, що після полудня дорога перетвориться на розпечену пательню, а двигун старого «Лендровера» може просто відмовитися працювати, якщо ми навантажимо його зайвою вагою.

— А що ви везли?

— Воду, їжу, паливо, інструменти, кілька ящиків із медикаментами і ще багато речей, призначення яких я тоді навіть не розумів.

— Медикаменти?

— Так.

— А навіщо?

— Малік сказав, що ми їдемо до людей, яким вони потрібні.

— Тобто ти навіть не знав, куди саме їдеш?

Батько трохи усміхнувся.

— Якщо чесно, тоді я знав дуже мало. Я знав приблизний напрямок, знав, що попереду буде кілька днів дороги, і знав, що Малік чомусь дуже не хотів розповідати мені, хто саме чекає на нас у кінці маршруту.

— І ти не питав?

— Питав.

— А він?

— Відповідав, що коли я дізнаюся, то вже не зможу передумати.

Син нахилився вперед.

— Це звучить підозріло.

— Тоді мені теж так здавалося.

— І ти все одно поїхав?

— Поїхав.

— Чому?

Батько задумався, а потім тихо засміявся.

— Напевно, тому, що в двадцять шість років людині іноді здається, що попередження існують для всіх інших, але не для неї.

Син усміхнувся.

— Ти був дурним.

— Був.

— А зараз?

— Тепер я просто старший і навчився називати свою дурість життєвим досвідом.

Син засміявся.

Батько продовжив.

Дорога поступово залишила позаду місто. Спочатку вони їхали між невисокими будинками, маленькими крамницями та рядами торговців, які вже зранку виставляли свій товар просто на узбіччя. Потім будинки стали траплятися дедалі рідше, асфальт змінився нерівною дорогою, а за кілька годин навколо залишилися тільки суха земля, висока трава і дерева, які стояли на великій відстані одне від одного.

Малік майже не розмовляв.

Він сидів за кермом, дивився на дорогу і час від часу вмикав старий радіоприймач, з якого крізь тріск долинала музика.

Батько кілька разів намагався зав’язати розмову, але водій відповідав коротко і знову замовкав.

— Ти казав, що Малік став твоїм другом, — перебив його син. — А спочатку він тобі не подобався?

— Навпаки. Він мені одразу сподобався.

— Тоді чому ти сказав, що він був просто водієм?

— Тому що на початку він і був просто водієм. Люди не стають друзями в ту саму хвилину, коли знайомляться.

— А коли ви стали друзями?

— Напевно, після того, як він витягнув мене з дуже неприємної ситуації.

— Якої?

Батько посміхнувся.

— Ось тепер ми якраз до неї й підійшли.

Син задоволено відкинувся на спинку дивана.

Батько розповів, що ближче до вечора вони зупинилися біля невеликого поселення. Там було кілька десятків будинків, збудованих із глини та дерева, невеликий ринок і стара водонапірна вежа, яку було видно ще здалеку.

Малік вийшов із машини, поговорив із кількома чоловіками, після чого повернувся і сказав, що їм доведеться залишитися до ранку.

— Чому?

— Дорогу далі перекрили.

— Хто?

— Він сказав, що люди, які контролювали цей район.

— Які люди?

Батько подивився на сина.

— Про них я тобі розповім пізніше.

— Чому?

— Тому що спочатку треба розповісти, що сталося того вечора.

Малік відвів машину за кілька будинків від центральної частини поселення, де було менше людей, і наказав батькові не виходити без нього.

— Чому ти його послухав?

— Тому що до того моменту вже зрозумів, що Малік знає про цю країну набагато більше, ніж я.