~12~

Доброта – єдиний одяг,

 який не зношується.  (Г.Девід Торо)

Погода сьогодні не найкраща – подумала жінка, тугіше затягуючи шарф на шиї. Вона йде прямо на пішохідний міст, ступаючи на нього, великими шматками бетону розколюються і провалюється у воду і міст стає схожим на решето. Але Лілі вперто продовжує йти.

Нога зісковзує і провалюється в одну з дир, вона втрачає рівновагу і падає на решето мосту. Боляче вдарившись об старий бетон жінка  озираючись, бачить, що міст позаду неї цілий і міцний, якщо вона повернеться, то зможе зберегти собі життя. Та Лілі зі страхом продовжує йти. Міст обдуває сильний вітер, він все більше розвалюється, а люди які йшли перед нею падають у воду. Вода неглибока, вони можуть легко вибратися на берег. Інші кричать їй повернутися, або стрибнути у воду, та жінка не чує їх. Коли міст руйнується остаточно Лілі хапається за дивну ненадійну сітку, яка звисає  наче прямо з неба. Вітер дужчає, а сітка починає розгойдування в різні боки, так високо, що дих запирає, неможливо зробити вдих все тіло зімкнулося і покрилося сирітками.

Сітка розгойдалася так високо, ніби перевищувала 9 поверхові будівлі. Лілі бачила верхівки дерев та стріхи будинків, можливо, вона і пожалкувала, що пішла вперед і тепер висить на волосині від смерті. Кругом з’їхалися всі екстерні служки, рятувальники та спец техніка, кран та екскаватори, трактори та інші крупногабаритні металеві велетні.

Тривала рятувальна операція, вітер посилювався і Лілі просто хаотично розгойдувало в різні сторони. Вона відчула, як сітка висковзує з її рук і серце ніби стиснулось і почало калатати в рази швидше, дихання було переривисте, а з горла доносився стогін : Рятуйте.

Рятуйте! – вигукнула жінка і прокинулася у власному ліжку. Майже перевівши дихання, Лілі почала усвідомлювати, що це все не могло бути правдою, це просто сон і нічого особливого він не означає.

Жінка трактувала свій сон, як знак нарешті записатись на уроки плавання.

Вона зайшла в приміщення, де все навкруги було викладено бірюзовою плиткою, у повітрі пахло хлором і морською сіллю. Переодягнена в купальник та мильнички, вона зайшла в приміщення, десь метрів 4на4 з маленьким басейном, як для малят. Вона пірнула у воду та одразу ж впала на дно. Тренер лисий чоловік похилого віку, витягнув її на бортик і промовив:

- Лілі, я міг би тут розпинатись і доводити вам, що вас можна чомусь навчити, але ні, це не ваше. Просто тримайтесь подалі від води і все буде гаразд.

-  Спасибі за прямоту – сказала Лілі, присівши на край басейну і протерла носа рукою, стараючись стерти з нього той огидний, різкий запах хлору.

- Лілі, в мене є до вас ще одне прохання.

- Так, слухаю вас – уважно повернулась до тренера Лілі.

Чоловік витягнув стару замурзану хустину і розвернув її. Всередині був старовинний ключ, з металевим стержнем, та прапорцем на кінці.

- В пасажі, перший поворот на ліво, там стара кав’ярня, увійдіть туди, за допомогою цього ключа і залиште його джентельменам в середині.

- Гаразд, - сказала жінка, продовжуючи розглядати антикваріат. А що потім?

 - Потім ви сама все зрозумієте.

- Це не підстава якась? – підозріло перепитала жінка.

- Ні, в першу чергу це потрібно вам.

- Мені? – ще більше здивувалась Лілі.

- Так, вам. Пам’ятаєте сон про міст, на якому ви висіли на волосину від смерті.

- Що ви мелете, який сон, це дивне прохання, мій чоловік чекає на мене  надворі, якщо вам важливо передати цього ключа, то попрошу його.

- Ви добре пам’ятаєте той сон, Ви ніколи його не забували. Ви й досі вините себе, що не прислухались до нього і не повернулись назад або не стрибнули у воду.

- Хто ви? – розгублено запитала жінка.

- Не важливо хто я, важливо те, що в старій кав’ярні, ви зможете загладити свою провину і нарешті знайдете спокій.

Чоловік протягнув Лілі ключа і повернувся до своїх учнів, які виконували вправи в басейні.

Лілі вискочила з будівлі спортивного комплексу і подалася в сторону пасажу, не роздумуючи жінка, впевнено йшла до своєї цілі. Перед самим поворотом, вона ще раз добряче оглянула вулички Ванкувера і попрямувала прямо до парку Сан – Сет- Біч.

Пасажом спускаючись, зліва була одноповерхова будівля повністю вирізьблена з дерева, вхід у неї охороняли два орли, які повністю зливатися з основою будівлі, тонка робота вмілого майстра, який виточив цей шедевр.

 Лілі без страху увійшла в будівлю. Там в куті, був розміщений дерев'яний стіл, ноги якого були продовженням будівлі. Тонка робота зачаровувала своїм образом. Кімната була лише одна, але на кожній стіні були дерев'яні двері метрів 3 заввишки. На дверях вирізьблені фігури людей, чотирьох чоловіків і однієї жінки.

Четверо, які сиділи за дерев'яним столом, ніжки, якого були продовженням будівлі, здивувалися, побачивши Лілі у будівлі, один навіть піднявся, але його підошви здавалося теж поросли до підлоги.

- Як ти зайшла?! - вигукнув один з чоловіків.

Це було питанням чи грізним вигуком, все зливалося в єдине лагідне звучання.

- Грегорі дав мені ключ, сказавши, що лише я зможу туди зайти і розгадати загадку.

- Не знаю, хто такий Грегорі, але ти прийшла не за тою адресою, я б на твоєму місці накивав п’ятами з цієї божевільні.

- Досить дивне послання, але мені потрібно зайти сюди, чисто з власних міркувань, тому божевільня це чи ні, але мені потрібно відчинити свої двері.

- В тебе є інший ключ, до дверей? - запитав той хто встав, при зустрічі. 

- Ні, Грегорі сказав, що ключ від дверей потрібно вставити іншим боком, щоб відкрити двері. 

- Геніально, сказав один з членів  дерев’яного застілля, як ми зразу до цього не прийшли?! 

- Мені пора джентльмени, - відпрощалась Лілі і вставила довжелезний холодний металевий стержень у двері, де була вирізьблена жінка.