Розділ 6: Шостий день

«Якщо довго вдивлятися в темряву, вона починає дивитися у відповідь.

Але ще гірше — коли темрява починає говорити.»

Цього дня ніч прийшла раніше.

Сонце не сіло — його просто не стало.

О 14:17 все навколо раптом потемніло. Море стало свинцевим.

Небо — чорним, як попіл.

Віктор вийшов на вулицю й побачив, що маяк відкидає тінь у всі боки одразу.

У кімнатах з’явилися двері, яких не було раніше.

А ті, що були — більше не вели туди, куди мали.

«Я пішов на кухню, опинився в підвалі.»

«Повернувся назад — побачив себе, що виходить з іншого боку.»

«Цей маяк — не місце. Це… карусель. Пастка. Жива пастка.»

Тієї ночі він увійшов у коридор, якого не існувало.

Стіни — слизькі, з чорного каменю. Освітлені слабким пульсуючим світлом, що ішло нізвідки.

На стінах — погано намальовані силуети.

Очі. Руки. Вони тягнулися до нього. Але не нападали.

Тільки стежили.

«Час прийшов…»

«Ти залишив нас тут…»

«Тепер побачиш правду…»
У кімнаті з радіопередавачем усе миготіло.

На екрані, що давно не працював, з’явився силует жінки — вона дивилася просто на Віктора, ніби крізь нього.

«Скільки вас уже тут було?..»

«Тільки один доходить до сьомого дня…»

«Ти хочеш стати ним?»

Віктор втік на дах маяка

Але там було небо без зірок.

І море — більше не рухалось. Воно було застигле, мов смола.

Під ним усе ще світило світло. Але вже не біле.

Червоне.

Віктор спробував заплющити очі —

але очі вже були заплющені.

Те, що бачив, не було зовні.

Маяк впускав його всередину себе.

І тепер — залишався сьомий день.