Розділ 4: Четвертий день

Він прокинувся не від шуму,

а від клацання.

Двері.

Віктор лежав у ліжку, не рухаючись. Його серце вже прокинулось — швидко билося, стукаючи у вуха. Звуку більше не було. Але він був.

Точно.

Сонце тільки починало прориватись крізь туман. Віктор підвівся і вийшов у коридор. Усе виглядало нормально. Двері до спальні — відкриті, як він і залишав. Двері на кухню — прочинені.

Він підійшов ближче.

І — просто перед ним — двері повільно зачинилися.

Без вітру. Без причини.

Клац.

«Може, протяг…»

Але вікна були зачинені.

Увечері він почув скрип. Легкий, як стиск дерев’яної підлоги під чиїмись кроками. Зовсім поруч.

На кухні нікого. У кабінеті — порожньо.

«Я один.»

«Я точно один…»

Чи ні?

Журнал він тепер перевіряв двічі на день. І цього разу запис був на своєму місці.

Його. Написаний ним.

Але сторінка після — була зім’ята, потім. Порожня, але в центрі — слід від чогось мокрого, як від пальця, змоченого в воді чи… кров.

Пізно ввечері, коли він вже лежав, світло в коридорі раптово ввімкнулося саме по собі.

Тьмяне. Миготливе.

Він підвівся, вийшов — і побачив, що двері до його кімнати повільно зачиняються, хоча в кімнаті немає нікого, крім нього.

Клац.

Замок защіпнувся сам.

Він не спав цілу ніч.

Просто сидів у кріслі, стискаючи ліхтарик.

І коли світло маяка знову почало блимати через рівні інтервали, він зрозумів — тиша більше не мовчить.

Вона говорить рухом.

Наступного дня Віктор почує перші голоси.

Але найстрашніше — він не зможе одразу зрозуміти, чи вони зовні… чи вже в ньому.