Вітер. Солоний, різкий, як лезо. Він бився об обличчя, здуваючи останні сумніви.
Позаду — лише хвилі, попереду — остов кам’яної вежі, що здіймалася до сірого неба. Маяк. Його нове місце роботи.
Віктор зробив кілька кроків дерев’яним причалом, а далі — вузька стежка яка вела до підніжжя. Він пройшов повз заіржавілу вишку зв’язку, єдину споруду окрім маяка. На острові більше не було нічого — ні людей, ні дерев. Лише камінь, мох і море.
Робота була проста: наглядач маяка. Сім днів. Хороша оплата. «Ти просто слідкуєш за механікою, записуєш зміни в журнал і не лізеш туди, куди не треба», — сказав чоловік у чорному пальті, коли передавав ключі на березі.
Віктор ще тоді помітив, що той не дививився в очі.
Всередині — тиша.
Лампа блимає. Дерев’яні сходи ведуть нагору. Маленька кухня. Кабінет. Спальня. І великий зал з механізмами маяка.
На столі лежить журнал, у який він має щодня вносити записи.
Дата: 1 серпня. Час: 16:47.
«День перший. Все працює. Вітер північно-східний. Температура +23. Об’єкт стабільний. Зв’язок працює.»
Підпис: В. Губчак
Віктор відкинувся в кріслі. Простір навколо був непривітний, але чистий. Тут усе дихало ізольованим порядком. Навіть годинник ішов дивно — повільно, наче не хотів відпускати час.
Ніч.
Маяк засвітився, ритмічно обертаючись, ніби пульсуючи світлом крізь туман. За товстим склом — тільки темрява й море.
Віктор сидів у кабінеті, читаючи стару книжку, залишену кимось до нього. Час від часу підіймав погляд на монітори. Все було спокійно.
Він навіть подумав, що 7 днів тут можуть виявитися подарунком долі.
Спокій. Тиша. Відсутність людей.
Світ, який не вимагає нічого — тільки бути.
Та на цьому острові світло ніколи не залишалося самотнім.
І з другого дня все почне змінюватись.