День 7

Pov доктор Гаррісон

Цілу ніч я просидів з міс Янг. Бідна дитина! Вона не заслужила такого... ніхто такого не заслуговує!

Зранку я покликав медсестру, щоб вона посиділа з нею, а я за той час, хоча б, кави вип'ю.

Зробивши каву, я пішов у палату своєї дружини. Давно я з нею не розмовляв.

Зайшовши у палату Розалі, я сів біля неї на крісло, а каву поставив на тумбочку.

- Привіт, Розалі! – привітався і взяв її руку у свої долоні. – Як же мені без тебе важко. Тебе вже немає стільки часу поруч... я думаю, тобі вже Майк розказав про дівчину, яка йому подобається. Вона дуже схожа на тебе. Навіть хвора тією ж самою хворобою, що і ти. Якщо повезе, то вона виживе. Проте, це дуже маленька імовірніст. В інших випадках: її повезе, як і тобі, і вона впаде в кому, або ж... або ж вона помре. Я провірив її аналізи декілька раз. Вона йшла на поправку, але я не розумію, чому в один момент усе погіршилось!? Невже.!? Невже це через нашого сина? Якщо причиною, щоб жити був він, тоді... - я витягнув конверта з кишені халату. - ... тоді доведеться його віддати швидше. Але... ні, якщо це зможе, хоча б чучуть, допомогти потрібно попробувати. Розалі! Кохана моя, Розалі! Я буду тебе чекати скільки буде потрібно. Але зараз мені потрібно іти. Я скоро повернусь!

Я встав, поцілував її в лоб, взяв, уже холодну каву та лист і пішов у свій кабінет.

Pov Майк

Проснувшись десь білч пів 8, я встав і пішов у душ. Моя голова нині взагалі не варить. Перед очима все постає та картина, як Еллі погано, як вона мучиться. Я не можу викинути її з голови. Після душу, я одягнувся в чорні штани, білу футболку, накинув чорну шкірянку і взув чорні nike.

Спустившись на кухню, я зробив собі каву. В той момент, до мене подзвонив батько.

- Що таке? – запитав я його.
- І тобі доброго ранку, сину! – відповів він.
- Ага... що ти хоч?
- Ти можеш приїхати до мене?
- Навіщо?
- Потрібно поговорити.
- А не мож зараз по телефоні сказати?
- Це не телефонна розмова. Ти можеш зараз приїхати?
- Мені потрібно в школу!
- Ой хто це за школу заговорив?! – сказав зі сарказмом тато.
- Сам в шоці від того, що я щойно сказав.
- Так ти приїдеш?
- Добре... за трохи буду!

Я допив свою каву, закрив двері на ключ, сів у машину і поїхав до лікарні.

Припаркувавшись біля лікарні, я попрямував до батькового кабінету. Зайшовши в кабінет, я одразу почав розмову.

- Що за така важлива розмова, що по телефону не можна?
- Присядь! – мовив він і вказав на крісло навпроти нього.

Я покірно сів у крісло. Батько ще довго розмірковував над тим, як почати. Не знаю скільки пройшло часу. Но наша пауза тривала доволі довго, тому я вирішив її порушити.

- Ну? Для чого ти мене сюди покликав?
- Послухай! Це стосується Мікаелли Янг.
- Що з нею? Вона...?
- Ні-ні. Проте часу в неї обмаль.
- Що ти хоч від мене?
- Тобі потрібно з нею поговорити!
- Нам немає про що говорити! Ми одне одному уже все сказали!
- Ти так впевнений в цьому? – мовив він і глянув на мене недовірливим поглядом.

Я промовчав. Я не був впевнений в своїй правоті. Адже я багато чого не сказав її ще.

- Я так і думав! – сказав він, посміхаючись.
- Та про що я з нею буду говорити? Я її стільки фігні!

Я встав з крісла, так як не міг себе втримати. Мені тре пройтись.

- Що ти її сказав?
- Це вже не важливо! Час назад не повернеш! Я би забрав свої слова назад, але вже надто пізно.
- Не обов'язково повертати час назад.
- А що тоді? Що я маю зробити, щоб ми були разом, щоб вона не померла, а була поруч зі мною? – крикнув я.
- Перепроси в неї, - відповів спокійно він.
- І що з того? Вона правду говорила! Вона мені не підходить... я її не підходжу... таких як вона, я можу знайти безліч.
- Ти віриш у свої слова? Ти чуєш, що ти говориш? Таких як вона, більше немає. Таких як вона, ти більше не знайдеш.
- Мені і не потрібна вона! Мені не потрібні похожі на неї! Я не збираюсь до кінця свого життя бути сам, як ти! Ти ж розумієш, що вона не виживе, але все рівно її чекаєш! Знаєш, як це безглуздо виглядає?
- ... це не безглуздо. Принаймі, я так не вважаю. Я кохаю її більше за все на світі, тому і чекаю я вірю, що вона може повернутись до мене, тому і чекаю. Навіть, якщо вона не повернеться до мене, я не зможу знайти її заміну.
- Ти взагалі, знаєш що таке кохання? – запитав я саркастично.
- Що таке кохання? – він посміхнувся, ніби я запитав щось безглузде. – це єдине, що робить людину – сильнішою, жінку – красивішою, чоловіка – добрішого, душу – легшою, а життя – прекраснішим. Ми не можемо позбутись від хвороби за допомогою лікарств, но єдине лікарство від самотності і безнадійності – це кохання, - він встав з крісла і підійшов до вікна. – коли знаходиш людину, з якою можна говорити мовчки, знаходитись вічно, вірити самовіданно і радіти серцем, тоді ти розумієш...- він повернувся до мене. – Тоді ти розумієш, що таке «Кохання»! Роби що хочеш! Вибір за тобою. Але...

Батько підійшов до столу і з кишені свого халату дістав конверт і поклав на стіл.

- Але візьми це.
- Що це? – запитав я з підозрою.
- Це від неї...
- Я не буду його читати!
- Ти мож не читати, просто візьми.
- Добре...- проговорив я ледь чутно і взяв конверт.
- Мож повертатись додому, я дзвонив до школи і повідомив що тебе не буде.
- Ага... - останнє що сказав я.

Розвернувшись до дверей, батько сказав мені у слід:

- Ти єдине що може її врятувати...

Я вийшов з кабінету, потім з лікарні. Сівши у свою машину, я поїхав додому.

Зайшовши в дім, я пішов до кухні. Поклавши на стіл конверт, я вирішив зробити собі ще одну порцію кави за сьогодні. Потім я пішов у вітальню дивитись телевізор.

Минула година, дві, три...

- Чорт, і нахрена я його взяв! – крикнув я на весь будинок.