День 6

Pov Майк.

Проснувшись зранку, я хотів подзвонити до неї, але зрозумів, що вона швидше всього не підніме. Вставши з ліжка, я пішов у душ. Стоячи під потоком теплої, я думав про неї. Вона ніяк не виходила з моєї голови.

Так, як любить вона, не любить ніхто. Я, нарешті, усвідомив, що вона для мене весь світ. В ній є те, що мені не вистачає. Я раптом згадав, як вона сміється над моїми дурними жартами і намагається обіжатись, коли я несу дурниці. Вона була моєю ці декілька днів... вона була моєю і мені було дико приємно це усвідомлювати. Справжня чиста любов була тут, поруч. Не в книжках і фільмах, а прямо перед мною. Все було так добре, але це було зруйновано... зруйновано мною. Я закрив очі і почав згадувати її привички, її голос та сміх. Вона так похожа на Розалі... це щастя дісталось мені, а я його втратив.

Вийшовши з душу, я обмотав рушник навколо бедер і пішов у кімнату. Одягнувшись у чорні джинси, білу футболку та взувши чорні кроси, я подзвонив до батька.

- Алло...
- Доброго ранку!
- Ага...
- Коли ти будеш?
- Зараз виїжджатиму. Ти думаєш нам получиться?
- Якщо вона свідчитиме проти нього, то думаю, що має все получитись. Також, я знайшов в його кабінеті ампули з тим вірусом.
- Ясно... як Міка?
- Її лихоманить. Не дуже то і добре вона себе почуває.
- Є шанси, що вона одужає?
- Надто малі...
- Я поняв. Добре тоді... я скоро буду.
- Ага, - сказав батько і вибив.

Хоть би все вдалось. Накинувши чорну шкіряну куртку, я взяв ключі від своєї машини. Закривши двері на ключ, я поїхав до лікарні.

Припаркувавшись біля лікарні, я зразу попрямував у її палату. План був складений. Тепер просто потрібно аби все вдалось.

Підійшовши до дверей її палати, я почав вагатись чи мені слід заходити туди. Я боявся не через її реакцію, я боявся за неї. Скільки вона ще проживе? Переборовши себе, я увійшов. Зібрались всі: мій батько, її батьки, сама Міка і двоє копів.

- Що він тут робить? – запитала ледь чутно Міка.
- Він допоможе нам врятувати тебе. Допоможе тобі, - відповів містер Янг своїй дочці.
- Він нічим не допоможе! Навіщо йому допомагати такій як я? – прошепотіла Міка.
- Просто довірся нам. Ми зробимо все, щоб тобі допомогти... тебе врятувати! – сказав мій батько.
- Нам, то кому? – запитала Міка.
- Твоїм батькам, мені та моєму сину, - відповів мій батько.
- Що? – прошепотіла вона.

По ній було видно, що вона прийшла в шок від почутого.

- Добре тоді... З хвилини на хвилину він має вже бути, - сказав мій батько.
- Тату, можна тебе на декілька слів? – запитав я.

Вона була дуже блідою. Біля неї сиділа мама і допомагала її коли її тошнило і просто вивертало. На це було важко дивитись.

- Що? А, так, почекай за дверима! Добре? – сказав він, провіряючи стан Міки.

В останнє глянувши на неї, я вийшов за двері. Через декілька хвилин вийшов мій батько.

- Що ти хотів?
- По дорозі сюди, я розмовляв з Еммою. Вона казала, що свідчитиме проти свого батька.
- Це сміливо з її сторони йти проти свого родича, а тим більше рідного тата.
- Її важко буде, але вона казала що зробить це.
- Вона молодчинка! – сказав батько і усміхнувся.
- Як її здоров'я?
- Вона... як би це сказати? Стан різко погіршується. Причини цього, я не знаю. Мені потрібно більше часу для цього.
- В нас часу не так багато.
- Я знаю...
- Якщо ми його посадимо, ти станеш її лікарем?
- Ти довіриш мені її життя?
- Мені більше немає до кого звернутись...
- Лікарю! – крикнула місіс Янг з палати і ми швидко забігли у палату.
- От чорт! – вимовив мій батько і підбіг до Міки.

Я просто стояв в страху. Я не знав що робити.

- Що з нею, лікарю?! – викрикнула мати Міки.

Провіривши Міку, лікар Гаррісон сказав:

- Вона знепритомніла. За цей день вона щось їла?
- Ні! Її весь час вивертало. Вона не могла нічого їсти, - відповіла її мама.
- Її організм виснажений. Я не знаю скільки вона ще так протягне, але я постараюсь зробити все можливе, щоб вона... - не встиг він договорити, які у палату зайшов містер Брукс.
- Доброго ранку! – привітався лікар Брукс з посмішкою на обличчі.
- Доброго... - відповіли мій тато та її батьки одночасно.
- Докторе Гаррісоне, що ви робите біля моєї пацієнтки?
- На жаль, вона тепер не ваша пацієнтка! – відповів мій тато.
- Як це розуміти?
- Так і розуміти. Від сьогодні ти більше не її лікар.
- Чому це ти мені вказуєш? Це моя робота лікувати людей, які важко хворі.
- Ти їх не лікуєш, ти їх вбиваєш!
- Не розумію! На якій основі ти мене звинувачуєш?
- Тобі це не здається знайомим? – запитав мій тато у докторі Брукса і протягнув йому ампулу, як я зрозумів, вона була взята з його кабінету.
- Де ти це взяв? – запитав доктор Брукс.

Він був явно здивований.

- У твоєму кабінеті,- сказав мій тато і поклав ампулу на стіл. – Їх там було багато.
- Ти не доведеш, що це моє і, що це небезпечне! – викрикнув містер Брукс.
- А хто казав що воно небезпечне? Мені і не потрібно доводити це! Експерти з поліції обшукали твій кабінет і провели досліди зі знайденими ампулами. Вони не знають що це, але вияснили що ця речовина небезпечна для живих організмів. І ця речовина виявлена в організмі пацієнтки... твоє пацієнтки.
- Я не розумію про що ти говориш!
- Ти не розумій, але ти від сьогодні не працюєш лікарем у цій лікарні. Та й взагалі! – сказав мій батько.

По ньому було видно, що він хоче так добряче йому вмазати. Та і не тільки він хотів. Проте, він залишався спокійним та холоднокровним. В цьому він профі. Завжди дивувався як він це робить. У будь якій кризовій ситуації залишатись у стані спокою.

- Ти не маєш права мене звільняти! Це ти мені ті ампули підкинув! – почав обурюватись Лікар Брукс.
- Говори що хоч... зараз кожне твоє слово може бути використано проти тебе.
- Тобто?