День 4

Ми гуляли нічним містом, дурачились, говорили. Весь цей час Майк старався тримати мене за руку. Цієї ночі я відчула себе настільки щасливою, що я, навіть, не можу описати ті почуття, які я відчувала поруч з ним.

Так проходила ця ніч...

Почало прокидатись сонце, а ми, все гуляємо.

- Тобі, напевно, вже час додому!?- мовив він, ідучи спереду, все ще тримаючи мою руку.
- Я не хочу повертатись... Тільки не туди...- відповіла я і відчула як в мене легенько запаморочилась голова, але я не дала цьому значення.
- Рано чи пізно, тобі доведеться туди повернутись.
- Я...- не встигла я сказати, тому що в мене настільки запаморочилось в голові, що я перестала відчувати землю під ногами.- Майк...- це було останнє, що я змогла сказати, а далі темрява.

Майк встиг зреагувати і впіймати мене. Він взяв мене на руки і поніс додому.

*** Тим часом удома в Міки***

Після втечі дочки з лікарні, батько Адам Янг та мати Есмі Янг, повернулись додому. На пошуки вони не відправлялись, адже не знали де її шукати, і тим більше, все рівно, вона рано чи пізно повернеться додому. Її просто потрібно заспокоїтись.

Минали години, а батьки не знаходили собі місця. Коли почало світати, вони почули стук у двері. Мати швидко побігла відчиняти двері. На порозі стояв високий чорнявий хлопець, який на руках тримав їхню дівчинку... їхню Міку...

- О Боже!.. Що з нею?- вигукнула місіс Янг, коли побачила непритомну дочку на руках в хлопця.
- Що ти з нею зробив?- почувся голос містера Янга за спиною його дружини.
- Де її кімната?- проігнорив він їхні запитання і увійшов у їхній дім.
- Ти куди? Що ти собі дозволяєш?- почала кричати мати дівчинки.
- Не роби вигляд, що ти нас не чуєш!- додав батько Міки.
- Або ви перестанете кричати і скажете де її кімната, або ви її зараз розбудете! Хочте знову з нею сваритись? Хочте знову аби  вона від вас утекла?- обурився хлопець, все ще тримаючи дівчину на руках.

У його голосі було відчутно гнів, презирство, невдоволення...

- Піднімайся сходами нагору, останні двері ліворуч...- сказала місіс Янг.

Не сказавши нічого, він попрямував до Мікаелли кімнати, а слідом за ним пішли її батьки. Зайшовши у кімнату дівчинки, він побачив її маленьку кімнату, про яку вона йому розказувала вночі. Хлопець поклав Міку на ліжко і сів біля неї. Батьки стояли за дверима і спостерігали за його діями. Майк оглянув кімнату. Її кімната була зроблена в ніжно персикових тонах. Кімната була маленькою, проте комфортною. Всюди на стінах були розвішенні її фотографії.

Поцілувавши дівчину в лоб, він встав і вийшов з кімнати. Потім попрямував униз по сходах до виходу, а батьки йшли за ним. Між ними була відстань у декілька кроків. Дойшовши до дверей, батьки Мікаелли почали обсипати його запитаннями.

- Що з нею? Що ти з нею зробив? Не роби вигляду, що ти нас не чуєш!- почала місіс Янг.
- Де ви були всю ніч? Чому ти не привів її додому раніше? Чи ти..? Ти їх використовуєш?- додав містер Янг.
- Що? Та як ти можеш? Вона ще маленька! Зовсім маленька! Ти знаєш, що вона хвора? І що вона скоро...?- продовжила мати, але Майк її перебив.
- Помре? Так, знаю. І що дальше?- сказав він, не обертаючись до них.
- Та ти ставишся до неї не серйозно! Ти думаєш, що вона твоя іграшка!- вигукнув містер Янг.

Після цих фраз, Майк стиснув кулаки. Гнів поступав по його венах. Один крок... Залишився ще один крок до того, щоб він зірвався... Щоб його злість вийшла на волю. Але він розумів, що це її (Міки) батьки, тому потрібно тримати себе в руках, хоч це зробити важко.

- Єдині, хто тут ставиться до неї не серйозно, це тільки Ви... Її батьки!- сказав Майк. У його голосі відчувалися холод, злість...
- Та що ти собі дозволяєш?- крикнула мати Міки.
- Та що ви собі дозволяєте?- сказав хлопець, обернувшись і стукнувши кулаком у стіну поруч з дверима.- Хто до неї серйозно ставиться? Ви? Серйозно? Ви, хоча б раз, за ці три роки слухали її? Ви її батьки, ви маєте її підтримувати, який би шлях вона не обрала! Ви її слухаєте, проте ви її не чуєте! Ви перестали бачити в ній людину! Зараз її потрібна підтримка, але вам на це начхати!.. Ви забороняєте її жити своїм життям, захищаєте її від самої себе!!! Вона людина, все таки!- кричав він.- Таких як вона , я ще не зустрічав,- почав говорити він спокійніше.- Ця дівчина радіє всьому, як маленька дитина. Вона кожен день бориться за своє життя... Вона хапає кожну хвилину, щоб прожити, як найкраще. Вона, ще досі жива і повноцінна людина. Я заздрю їх трохи. Вона надто добра для цього світу. Робіть так, щоб вона хотіла повертатись додому по власній волі, а не що потрібно повертатись... Вона... Хоча, чому я маю це вам пояснювати, ви і так маєте це знати краще за мене.

Майк востаннє глянув на батьків Мікаелли і пішов, закривши за собою двері... залишивши її батьків на одинці із своїми думками.

Я проснулась ближче до пів 3 обіду. Я піднялась з ліжка і не могла зрозуміти де я знаходжусь. Голова просто розколювалась.

Пройшло декілька хвилин і я зрозуміла, що знаходжусь у своїй кімнаті. Як я тут опинилась, я не пам'ятаю. Тільки пам'ятаю, як в мене запаморочилась голова, а далі темрява. Невже мене приніс додому Майк? Та ні!.. Блін!..

Я встала з ліжка і попрямувала у ванну. По дорозі до ванної, я розулась і скинула з себе пальто. Зайшовши у ванну, я глянула у дзеркало. Все таки час не жаліє мене . З кожним днем я відчуваю себе все гірше та гірше. Нудота вже відійшла, але головна біль, біль у всьому тілі залишилися. Проте, час, який я витрачаю із задоволенням, я не вважаю втраченим.