7 Днів До Моєї Смерті

День 3

Цього дня, я не пішла до школи, тому що проспала... Так добре проспала.

Так як вночі я ,майже, не спала, а заснула лише під ранок, я встала 5 година вечора. Біля мене сиділа заплакана мама і тримала мою руку.

- Мамо,- прошепотіла я.
- Міка!Доню! Ти жива!?- вигукнула вона, почуши мій голос.- Як ми перелякались! Я до тебе дзвонила зранку, але ти не піднімала. Ми приїхали додому, майже 3. Зайшовши в дім, я зразу пішла в твою кімнату і побачила тебе. І... І я дуже перелякалась!
- Але ж я жива! Я просто спала!
- Міка,- витерла вона сльози.- Збирайся, ми зараз поїдемо в лікарню на обстеження.
- Но...
- Ніяких но!- ствердила вона і вийшла з моєї кімнати.

Мда... Вот так день почався...

Я встала і босоніж пошкандибала у ванну, щоб умитись. Я глянула у дзеркало... О, Боже! Що зі мною? Я стала похожа на ходячого мертвеця: бліда шкіра, синяки під очима, сині губи...

Я умилась, нанесла трішки тоналки і пішла шукати, щоб це одіти. Я зупинилась на: чорних джинсах, червоній толстовці з капішоном, взула я білі кросівки з чорними полосками, зверху я накинула чорне пальто. Чото я нині людина в чорному трошки буду. Волосся я лише розчесала.

- Блін, треба очі вирізнити, а то синяки видно!- подумала я.

Я намалювала маленькі стрілки чорним олівцем.

Я вийшла з кімнати, прихопивши зі собою гаманець, телефон і навушники, можливо пригодяться, і пішла на кухню. На кухні сидів тато. Він нічого не сказав, навіть не глянув на мене. Потім спустилася мама, тато встав зі свого місця і, пройшовши біля мене, пішов до дверей. Прикольно! Мене тепер тато ігнорить! Обідно! Мама злапала мене за руку і повела до машини. Я йшла мовчки, адже щось їм пояснювати не було смислу, все рівно не слухатимуть. Тато закрив двері і попрямував до машини. Сівши на водійське місце, ми відправились в лікарню.

Знову ці білі стіни, біла підлога... Ненавиджу тут бути! Ненавиджу!

Ми зайшли в кабінет до мого лікаря. Мама розказала що сталось.

Вислухавши її, містер Брукс (Адам Брукс - так його звали) відправив нас (мене) на обстеження.

Зробивши все, ми з отриманими аналізами та висновками деяких лікарів, знову пішли до мого лікаря. Глянувши на аналізи, він сказав:

- Що я можу сказати? Стан погіршується. Єдиний вибір - це лягати в лікарню на лікування! Інших варіантів немає... Або так, або лишати все як є.
- Я не збираюсь лягати в лікарню. Вона мені не ...
- Мікаелло тихо буть, коли дорослі розмовляють!- крикнула мама і затихла.

На диво, я нині тиха... Надто тиха.

- Є шанс, що вона житиме?- запитав тато.
- Є, но мізерний,- відповів містер Брукс.
- Тоді ми згідні на лікування!- сказали хором мої батьки.

Мені слід би було щось сказати, но я мовчу. Вразі чого, я все рівно втічу.

- А зараз, можна, ми поставимо вашій дочці капальницю?
- О, так, звичайно!- відразу батьки дали згоду.

Прийшла медсестра. Я сіла на ліжко і вона мені поставила капальницю. Все би нічого, але через декілька хвилин до мене підійшов мій лікар. Я йому ніколи би не довірила своє життя. Але тут не я вирішую. Він дістав шприц з якоюсь рідиною всередині.

- Що це?- запитала я.
- Це те що допоможе тобі одужати!- відповів він.
- Воно безпечне?
- Мікаелло, не задавай дурних питань!- розсердилась мама. Відповіді на своє запитання я так і не отримала.

Чує моє серце, щось тут не ладне. Я зараз вагаюсь, що мені робити. Чи лишитися і що буде, те буде, чи послати все до дідька і втекти. Коли він наблизив шприца до капальниці я все таки вирішила, що робитиму і я обрала другий варіант. Швидко зірвавшись з ліжка, я витягнула голку з вени і притиснула ваткою.

- Що ти робиш? Сядь на місце!- крикнув на мене тато. Він ніколи не піднімав на мене голос.
- Міко...- почала мама, але я перебила.
- Я не збираюсь лягати в лікарню, вона мені не допоможе... Нічого мені не допоможе вже!- перейшла я на крик.- Я не збираюсь тут лежати останні дні свого життя! Ви самі не вірите, що поклавши мене в лікарню, мені стане краще, так чому мене заставляєте повірити в це!?
- Міка!- крикнула мама.- Сядь на місце!

Але я її не послухала. Я схопила пальто і вибігла з кабінету, на ходу одіваючись, потім з лікарні. Я бігла, що є сили, поки не зупинилась в парку. Впавши на коліна я почала плакати і кричати.

- Аааа! Чому? Навіщо? Чому це зі мною? Чому?

Вперше, за 3 роки, я дала волю емоціям... сльозам. Я попробувала встати, але ноги підкосились і я впала в чиїсь обійми. Я відчула знайомий аромат одеколону і на душі стало, якось легше...

- Чшшш... Все добре, я поруч,- повторяв він пошепки і гладив мене по голові. Мої сльози не переставали текти, проте його голос заспокоював мене.

Через деякий час, все минуло: я перестала ревіти, бо по-іншому "ЦЕ" не назвеш. Ми сіли на лавку і Майк запитав:

- Що трапилось?
- Це довга історія...
- Ще ціла ніч попереду, як-не-як...- усміхнувся.
- Ну добре... Мене хочуть покласти в лікарню.
- Ну і що тут такого?
- Легко тобі казати! Тобі то нічого такого!- зірвалась я на крик.- Вибач...- прошепотіла я.
- Ні, це ти мене вибач. Мені не слід було таке казати, не знаючи в чому річ. Вибач...
- Нічого...
- Йдемо прогуляємось?- встав він навпроти мене.- Ходи, тобі слід відпочити від цього всього. А там пізніше, ти мені скажеш. Проте зараз тобі тре провітрити думки...- простягає мені руку.
- А ти хіба не йдеш на вечірку?
- А ти звідки про неї знаєш?
- Емма і Леслі про неї говорили. Казали, що без тебе вона не буде такою грандіозною... Так чому ти не пішов?
- А... Ясно... Ну бо просто, одна неврівноважена істєрічка кричала на всесь парк. Все таки хтось мав її заспокоїти. А так як нікого по близості не було, довелось мені. Тому похід на вечірку я відмінив.
- Ти вважаєш що я істєрічка?- склала я руки на грудях.
- Я?- вказав на себе.- Нє!- махає руками в різні сторони.- Ти що? Щоб я думав таке про тебе? Малишко, ти не до того звернулась!- сказав він, стримуючи посмішку. Збоку, це виглядає забавно.- Так ми йдемо гуляти, чи будемо тут сидіти?- і він простягає знову руку.- Більше повторяти не буду. Вибір за тобою!
- Гаразд,- я вклала свою руку у його і піднялась з лавки.- І куди ми підемо?
- Я би не проти піти до мене,- у відповідь я закотила очі.- Та я пожартував! Навіщо вже закочувати ті очі?!- усміхнувся.- Йдемо туди, куди захочеш! У нас вся ніч попереду!
- Ти серйозно? Ти думаєш, що я з тобою проведу всю ніч?- обурилась я. Хоча, ця ідея була ліпша, ніж повертатись додому.
- Ну а чом би і ні? Я не, настільки, поганий, як говорять інші! Я не кусаюсь, ну, принаймі, своїх не кусаю! Так що ходи, не пошкудуєш!- сказав він і кивнув головою у бік міста. У відповідь я кивнула головою у знак згоди і ми направились у місто.
- Куди , для початку, підемо?- запитав він, але мій шлунок сказав за мене і Майк це почув.- Я все зрозумів!- усміхнувся він і повів нас в найближче кафе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше