День 1

Сонце пробиралось, крізь вікно, до моєї кімнати.

Моя кімната була зроблена в ніжно персикових тонах.

Як би я не хотіла прокидатись, проте, якщо в мою кімнату влетить мама, мені буде набагато гірше.

Остаточно прокинувшись, я сіла. На ліжко, торкаючись ногами холодної підлоги. Завжди любила ходити по холодній підлозі босими ногами. Відірвавшись, нарешті, від ліжка, я прямую до ванни. Прийнявши душ і всі водні процедури, я прямую до своєї шафи, щоб вибрати, що одягнути сьогодні у школу. Мій вибір зупиняється на: чорному топі, світло сірих джинсах, білих кедах та сірому в'язаному кардигані. Волосся я заплела у хаотичний пучок, випускаючи спереду декілька пасм. Беру свій коричневий рюкзак зі всіма шкільними причендалями і спускаюсь вниз, на кухню, щоб поснідати.

На кухні, як завжди, мама щось готує, а тато читає газету.
- Доброго ранку!-привіталась я, сідаючи за стіл.
- Доброго...- відповів тато, не відводячи погляду від газети.
- Доброго ранку, сонечко! Як спалося?- мовила мама і зробила щось подібне до посмішки.
- Спалося просто прекрасно,- відповіла я посміхаючись. Я знаю на що вона намікає. Я би теж так переживала, коли б лікар сказав, що моїй дитині залишилось жити тиждень. Я її не засуджую. Хоча, я проти того, щоб вони запхали мене у лікарню, у 4 білі стіни. Я не витримаю такого. Я втечу, но сидіти там не збираюсь. - Що у нас на сніданок?
- На сніданок твої улюблені млинці з йогуртом та фруктами, - відповіла мама. 
- Нямка! - вигукуючи я. Скажу чесно, у мене аж очі заблистіли і чуть слюньки не потекли.

Від моєї реакції мама засміялась, а тато підхопив її сміх.
- Ну що я вже такого сказала?- обурливо сказала я і склала руки на грудях. Від того вони ще більше зареготали і, на цей раз, я вже підхопила їхній заразливий сміх.

Мама розставила тарілки та прибори на стіл. Поклала кожному на тарілку по декілька млинців. Я, як завжди, полила їх зверху йогуртом та поклала нарізані фрукти. І ми всі почали трапезу.

Завершивши сніданок, я вирішила допомогти мамі прибрати зі столу.
- Доню...- сказала мама.
- Що?- перебила я її.
- Нині ти їдеш після школи до лікарні, щоб пройти деякі терапії і здати деякі аналізи.
- О, ні-ні-ні... Я нікуди не поїду, а особливо до лікарні!- говорю я, махаючи головою в знак не згоди.
- Ти повинна! Так тобі стане краще!- говорить мама, змінивши тон голосу на більш вказівний. Ніколи не любила цей тон.
- Мені і так добре! Краще уже не буде! Змиріться з тим, що мене може не стати в будь-яку мить. Я не збираюсь сидіти в 4 білих і рахувати хвилини до...до... Я нарешті хочу відчути себе живою!- батьки були в шоці коли я це заявила, адже я ніколи їм не скандалила.
- Но...- почала мама.
- Ні... Я в школу спізнююсь, - перебила я її. Схопивши сумку, я взяла ключі і попрямувала у школу.

На дворі погода була доволі тепло як для осені. І, взагалі, цього року осінь виявилась теплою, проте часом падають дощі.

Зайшовши на територію школи, на мене упали, явно, недоброзичливі погляди. Усі хотіли, щоб я поскоріше звідси пішла. Проте, ні, не усі... Деякі, кожен день, фальшиво посміхаються, щоб мене підбадьорити. Вони старалися заговорити зі мною, проте я не відповідаю їм. Не потрібні мені такі друзі.

Погрузившись у свої думки, я й і непомітила як дойшла до потрібного кабінету.

Уроки пройшли, як на диво, дуже швидко.

Продзвенів дзвінок, сповіщаючи учнів про закінчення уроку. Я зібрала речі, взяла сумку і попрямувала додому.

На виході я зіткнулась з кимось. Піднявши голову, я помітила, що я стикнулася з красавчиком школи, Майком.
- Ой, вибач, не помітив тебе!- сказав Майк, запустивши руку у своє чорне волосся. Він так завжди робить, коли нервується. Це його привичка.
- Ні, ти не винен! Мені слід дивитись куди я йду! Це ти мене вибач!- промямлила я.
- Нічого страшного! З ким не буває?- відповів він посміхаючись.- Ладно, я побіг, а то маю ще справи. Ще побачимось!- він махнув рукою і пішов. Усі привикли його таким бачити. Таким: усміхненим, щирим, дружелюбним... Проте, це всього лиш маска. Насправді, він зовсім інший.

Я провела його поглядом, допоки його силует не зник за будинком. Він красивий. Чорняве кудряве волосся, очі, кольору молочного шоколаду. На зріст, він високий, вищий, ніж мій тато, має спортивне тіло. Голос у нього приємний. Шкода, що характер складний.
Прийшовши до тями, я пішла додому.

Увійшовши в дім, я зразу попрямувала на кухню. На столі я помітила записку, написану маминим почерком:

Дорога Міка!
Ми з татком поїхали до родичів. Приїдемо завтра у вечері. Обід та вечеря у холодильнику, лише потрібно розігріти.
Ми щось привеземо тобі.
Не сумуй!
З любов'ю
Мама і Тато

- Ем... Ясно... Мене киданули... Ну хоча б у лікарню не потрібно їхати!- усміхнулася я.

Я взяла у холодильнику чорничний йогурт і пішла у свою кімнату. Я переодяглась в домашній одяг (штани та майку) і сіла за домашку, яку задали у школі.

Зробивши усю домашку, надворі уже стемніло. Так як удома мені скучно, телевізор неохота дивитись, я вирішила піти прогулятись. Я одягла червону футболку, чорні джинси з розрізами на колінах, зверху я накинула чорну шкіряну куртку, взула я білі кроси від фірми "Adidas". У сумку я закинула телефон, гроші, ліки (на всякий випадок життя), навушники. Волосся я залишила розпущеним, макіяж я не робила.