3

Спочатку бачу дві чоловічі ноги взуті у чорні кросівки. Переводжу погляд, дивлячись в саме обличчя викрадача. Скоріш за все це просто виконавець за яким стоїть хтось вище. Видніється лише пара пронизливих очей. Через темряву та страх не можу розгледіти ще якісь ознаки. Знову починається паніка. До горла підступає ком, який не можу проковтнути. Тошнота, кишки немов скрутили. Тваринний страх, що осів на кожній частині тіла. Не можу заспокоїтись хоча маю тримати себе в руках. Але просто не виходить, підступно наступають сльози. Бачу рух у свою сторону, стає ще лячніше.

 - Пришла в себя? 

Розмовляє російською? В голові починають крутитись шестерні. Ворог. Чи то мій особисто, чи моєї сім'ї, чи моєї бригади. Це - ворог. Але що їм потрібно....

 Він наближається ще ближче. Хапає мене за волосся, дивлячись прямо у вічі.

 - Я спрашиваю, пришла в себя?

 - А не видно?

 - Что? Разговаривай нормально.

 - А я "нармальна і разгавариваю".

 - Вот же тварь. Смеешь пререкаться!? Твоя жизнь в моих руках так,что будь послушной девочкой. 

Б'є потилицею об каркас ліжка. Відчуваю, як по шиї потекла тепла струя крові. В скронях починає шуміти. Треба зорієнтуватись, не відомо що зі мною зроблять у відключці. Дивлюся прямо в очі нападника, намагаюсь запам'ятати якнайбільше рис обличчя. Кусаю за руку. Він відсахується від мене з незрозумілим виразом. 

 - Тупая, ты что делаешь? Жди своего часа.

Він б'є мене по животу ногою. Я падаю на землю, вдаряючись головою. Нічого більш не бачу, тільки чую кроки.

Наступні глави я буду писати повністю українською, було дещо противно писати цю главу з москальськими фразочками. Думаю далі буде зрозуміло, що викрадачі розмовляють російською. Дякую за те, що читаєте! Всім миру та добра!